Михайло Старицький

Облога Буші

А в спустошеній каплиці бенкет іде і варом кипить шляхетське життя.

Розіслані на долівці дорогі килими; розставлені складні шкуратяні канапи й креселка, розложені столи й білими обрусами вкриті; на них у срібних, тяженних, нюренберзької роботи, шандалах горять десятками воскові свічі, на срібній і золотистій посудині їх полум’я миготить і блискоче зірками, яскріє діамантами в кришталі. Сайгаки і голови з вепрів стоять на столі; розмаїті потравки, бігоси, лозанки парують і смачним пахом дратують охоту до їжі; у куфах, суліях, пляшках леліють ласкаво та втішно і старки, й наливки, і заморські вина, і темні та густі сорокалітні меди. Слуги метушаться упадливо та улесно, підносячи більше та більше і вигадливих страв, і цілющого трунку.

На канапі, медвежою шкурою вкритій, майже лежить сам вельможний господар, сам гетьман коронний — Потоцький, син старого Миколи Потоцького, що завершив сумно під Корсунем свою бойову славу. На йому довгі сап’янці з золотими острогами і срібна місюрка¹, а зверху наопаш — розкішний кармазиновий кунтуш з венеційського оксамиту, облямований горностаєм; на голові соболевий шлик з струсевим пером, яке коштовним діамантом прип’яте. Многоцінне каміння яскріє й свіргоче йому на руках, і на застібках, і на піхвах, прип’ятої до лівого боку дамаської шаблі.

І криклива пишнота, і вираз обличчя, що довчасно злиняло на розпусних ночах, і хітливі безсоромні очі, і млява, знесилена постава нагадували швидше фігуру знудженої повії, ніж мужнього ватага Посполитої Речі.

Попліч Потоцькому справа сидить польний гетьман Лянцкоронський; він, навпаки, одягнений в звичайну бойову одіж; обличчя йому повне достойності й поваги; в очах, синіх, великих, світиться розум.

За ним сидить в сталевих шелягах воєвода Чарнецький, — на всю округу — пекло і жах; від нього мусянжового, загартованого в боях обличчя віє зимовим холодом; з горбинкою ніс загнувся йому гаком, нагадуючи дзьоб у хижого птаха: в зеленастих очах проблискує сваволя і лютість.

Ліворуч почотне місце сина кримського хана Махмета-Гірея — на цей раз порожнє: він чогось не прибув на сьогоднішній бенкет.

Далі за столами по повазі міститься панство вельможне: убране в саєти, єдваби, злотоглави та в зброю блискучу; воно зібралося тут немов на мазура з пишними красунями панями та панянками, а не на воювання суворе. Деяким не вистачило стільців, так вони зірвали зі стін схизматські образи, положили їх тилом на зруби та на них і розсілись. Одного образа вони дістать не здолали, бо високо висів, так він і зостався у них свідком єдиним.

Не дбаючи про холод і про вітер, що вривався в розбиті шибки і хитав полохливе полум’я свіч, обличчя у бенкетарів, розшарені старкою та добрим венгерським, та литовськими медами, палали вогнем і світились звірячою втіхою.

І регіт, і вигуки, і скоромні вигадки, і дзенькіт склянок, і цокіт ножів — все змішалось у галас безладний та дикий.

— На мій погляд, — провадив польний гетьман, запиваючи свою мову ковтками старого венгерського, — не слід нам затримуватися тут повними силами ради якоїсь там жмені ошарпаних гультіпак — і негоже, і мети нема, та й часу жаль: Белона² страх вередлива і за марнування часу помстить жорстоко.

— Найперше, — сьорбаючи сонливо з золотого келиха мед, суперечив йому гетьман коронний, — панська вельможність надуживає злегка правдоту: ця горстка наволочі нас затримать тут не зможе, а дасть тільки малий відпочинок і сяку-таку розривку...

— Не я, яснійший графе, надуживаю правдоту, не я, — підкреслив свої слова збуреним голосом Лянцкоронський, — Замок Буша — це орлине гніздо: воно недосяжне, спитайте хоч пана Чарнецького.

— Так, вельможний гетьмане, мій батько його будував, а він знався на справі вояцькій і винайшов виборну місцевість, — підкрепив пан Чарнецький.

— Тим краще, панове, — більше потіхи... але я доведу його вельможності, що над правдотою вчинено гвалт, — вів далі Потоцький, і в його масних очах заяскрила ненависть, — Вчора ми одного з того бидла скрутили, і він на сковорідці признався, що в пригороді засіла, лишень, купка мізерна якоїсь рвані та втікачів-хлопів, а в вашому ухваленому замку лишилась-но жонота сама, розуміє пан — самі кобіти — це раз; в замку сховані усі добра і козачі, і окольних селян, та й награбовані у поштивої шляхти — це два; в замку, нарешті, ми наловимо живцем молодиць і дівчат... а при наших похідних нуждотах, при січових голоднечах-постах — воно не поміха — це три; чи не так би то, лицарство славне?

— Правда, правда, яснійший графе, — загоготіла шляхта, — Се головна річ і по наших нужденних трудах, ой-ой, яка ласа!

— Даруйте, пане гетьмане, — почав було Лянцкоронський.

— Пшепрашам, вельможний пане, — перервав його пан Потоцький, і польний гетьман ображений змовк.

— За кобіт і за любощі! — підняв келих Потоцький.

— Віват! — зигримотіло навколо.

— Хочай оті хлопки, — вів далі, смакуючи губами, Потоцький, — неелегантні, грубі, незграбні й кізяком тхнуть... але іноді, панове, я люблю дичину залежалу... Хе-хе-хе!!

— Досконале, ясний графе! — підхопив, потираючи руки, червоновидий, банькатий, з закрученими догори вусами пан Яскульський, — Присягаюсь святим Паркелем, що кобіта і вино, та ще як до них додати пєньондзи — найкращі утіхи на світі. За Венеру ж, Бахуса та Меркурія, ясне лицарство! In hoc trinitario est veritas!³ Віват!!

— Віват! Віват!! — розляглося навкруг.

— Тільки єдину увагу додам я, — відмовив Чарнецький, — щоб українських хлопок до кобіт не єднати: вони — тварюки!

— Між українками і по красі, і по душевних достойностях є привабні жінки й дівчата, — суперечив якось ніяково й нервово молодий шляхтич, що сидів осторонь і не доторкався до кубка.

Всі звернули увагу на таке в лицарськім колі зухвальство — на оборону підлих схизматок, які у вельможної шляхти мались за найгидші, принижені тварі.

Оборонець був стрункий — красень юнак: його біле, благородне чоло обмежили золотисто-каштанові кучері, на виразнім обличчі світились ласкою і відвагою сині очі.

— Хочай і лицарський обов’язок боронити кобіт, але на цей раз, пане, твоя оборона занадто смілива і дражлива, — зауважив по невеликій паузі гетьман Потоцький.

— Даруйте мені, яснійший графе, що я насмілився тут виявить свою думку; але мене змалку наставили говорити правду усюди, — промовив з погордою молодий лицар, уклонившися гетьману низько.

— І я прошу вибачення за його, — додав Чарнецький, — тим паче, що він, на лихо собі, виховався у хлопів і не зміг ще досконально спізнати магнатських звичаїв і обичаїв.

— Яким робом міг шляхтич шановний виховуватись у хлопів? — здивувався Потоцький.

— Дуже просто, ясний графе: якийсь із сих гайдамаків розбишака спалив, нібито з помсти за свою бидлиську сім’ю, у мого дівера хутір, вигубив цілу фамілію, і захопив гвалтом одного, лишень, хлопчика у полон, і повернув шляхетного сина на своє хлописько.

— Він мене мав не за хлопа, а за рідного сина, — поправив тремтячим від обурення голосом молодий шляхтич.

— Сором, пане! — покрикнув грізно Чарнецький, — Через тебе сороміцькою кров’ю спалахнув мій вид: не мати гонору і перед лицарством хвалитись своєю ганьбою, що був змушений гвалтом лічитись сином тієї родини, що твою матір, сестер і братів поконала...

У молодого шляхтича блиснули очі благородним вогнем, і він згорда відповів:

— За мене, пане воєводо, не знадобиться червоніти нікому: хочай мене вигодовано і виховано у хлопській сім’ї, але ті хлопи мене змалку учили правді, і честі, й добру, учили, по своїй вірі схизматській, і в ворозі людину вважати і битися з ним по-лицарськи чесно.

— Ого-го! — перенісся ображений буркіт довкола. Чарнецький збурено стиснув держак у шаблі; Потоцький стуконув об стіл келихом, аж многоцінна рідь розлилася; один тільки Лянцкоронський усміхнувся самовтішно і згорда.

— Я вірю панському слову, що гайдамаки винищили мій рід, — вів далі поривчасто шляхтич, — але той, що мене зрятував, чи був межи ними, то ще питання. Навіщо б він, панове лицарство, визволяв ворожого сина? Хіба б, може, для тяжчого катування, для гіршої муки, але ж не задля ласки й упаду? Це непорозуміння страшенне, ця пекельна непевність мені вибачає зневір’я... В нашу добу, коли й закон, і права повалені в крив’яні калюжі, і безкрая братогубна...

— Братогубна?! — спалахнув гетьман Потоцький і брязнув шаблюкою об креселко. — Коли б тільки на тобі не шляхетська зброя, ти б мені заплатив головою за те, що нашими братами хлопів назвав.

Молодий шляхтич підвівся й затремтів, обурений гнівом.

— Я мушу, ясний графе, заступитись за молодого драгуна, за його щиросерде завзяття, — промовив улесним голосом Лянцкоронський. — Звичайно, і хлопи суть християне, тільки іншого розуму, а всі християне вважаються за братів по Христу.

— Чи не набралася й панська вельможність якого-небудь схизматського розуму? — процідив пан Потоцький, повернувшись з показною погордою до Чарнецького, — В кожнім разі, пане воєводо, я вбачаю, що юнак має такий небезпечний і до наших шляхетських засад неподібний світогляд, на який не можна упевнитись в бою.

Поблід від образи юнак, відкинув назад свої кучері пишні, підголені елегантно кружком, і відповів з благородним запалом:

— Мій світогляд, мої думки, яснійший графе, мені кажуть усю кров до останньої краплі пролити за добро і за спокій моєї ойчизни, за честь нашого пишного лицарства і за свободу нашої Посполитої Речі. З дитинства ходив я до грецької церкви і там навчивсь віротерпінню, проте, дізнавшись, що мене охрещено католиком, я зумію чесно ним бути і зумію вмерти, але за правду, і за волю, і за наш край! Присягаюсь яснійшому пану усім, що маю святого, — могилами батьків і дідів, славою моєї Литви і величчям Посполитої Речі, що без вагання зложу буйну, де скаже мені мій обов’язок.

— Не зле слово, — прищуривсь Потоцький, — але все ж прошу пана воєводу керувать поки новака не до бою, а до перемов; очевидячки, язиком володіє він ліпше, ніж мечем.

Шляхтич хотів був ще відповісти на теє, але Потоцький махнув рукою, і молодий драгун, уклонившись поштиво, вийшов геть із каплиці.

— От за таку образу, — покрикнув Чарнецький, аж зашарівшись від шаленості, — що огидне бидлисько покалічило нанівець мого родича, от за одно це буду мститись до сатанинського нестяму; ні баби, ні жінки, ні дівчини, ні навіть дитини не ощаджу; випалю, винищу, видавлю все, щоб і насіння від цього гадючого кодла не лишилося!

— Ось моя рука, пане воєводо, — простяг свою руку Потоцький, — тільки-но в винищенні ворога до ноги і лежить благо ойчизни.

— Так, так, ясний графе! — відізвалася більшість, а меншість похнюпилась мовчки.

— А я мислю, — підняв голос гетьман напольний, — що така бойня шалена появить за собою саму руїну, яка, нарешті, і стане могилою Польщі: не в знищенні своїх кревних підданих, які й боронять наші державні околиці, лежить сила держави, а в спільній користі та згоді.

— Шкода, бардзо шкода, що ми з паном вельможним навпаки розійшлися думками, — відрізав з пихою гетьман коронний, — але тим паче я поступитись своїми не можу і даю наказ: сьогодні ж уранці всіма потугами вдарить на Бушу, сплюндрувати її, розграбувати до пня, жадної душі не випустити живою, жадної, — наддав він, — пріч вродливиць з жоноти... а гірших — татарам.

— Я повинен коронному гетьману заявити, — напружив слово Лянцкоронський, — Інтереси війни, а з того й вітчизни потребують не забарювати тут війська, а лишить задля нагляду хіба одну яку коругов; нам треба поспішати до Бара і зломити борвія⁴ у цім краї — полковника Богуна; тільки в тім разі ми з безпекою зможемо рушити на головні сили ворожі. Всяка ж забара дасть Богуну змогу стягти потуги, скріпитися силою; тоді ми опинимося в лабетах — і наші спільники татари, утративши надію на здобич, кинуться наші краї грабувати, повернуть зброю і на нас самих... Уже недарма і на сьогодні не прибув сюди ханський син.

Слова Лянцкоронського були надто важливі і зрушили своїм тягарем всіх, але це збурило іще більш непохилу волю магната.

— Чудову, панської можності думку я заховаю на спогад, — кепливо відповів крізь зуби Потоцький, — але преці ж я, по волі славутнього сейму, тут стою за коронного гетьмана, то з того на мені одному і відповідальність лежить за розпорядки, а панський обов’язок, лишень, пильнувати, аби мої накази справлялись до слова.

— Свої обов’язки, ясний графе, я знаю, — промовив Лянцкоронський, кивнувши головою недбало.

— Ну, так я наказую, зараз же удосвіта, не гаючи й хвилини, добуть Бушу і до ноги знищити всіх!

— Ким не ким, а вже мною яснійший граф задовольнений буде, — гримнув, скрегочучи зубами, Чарнецький. — Я їм гарячого сала за шкуру заллю, потішуся над собаками! Нагадаю їм досконало мого небіжчика батька.

— Так, так! — злорадно зареготав гетьман, — За потіху пана Чарнецького, за його помсту преславну! — Підніс він налитий джурою келих.

А осяяний тріпотливим світом лик богочоловіка дивився згори лагідно на сп’янілі і розсатанілі від злоби обличчя, позирав кохано на дітей своїх, за яких і розпинавсь на хресті.

Цілу ніч у пригороді йшла тихо, але й безупинно робота: насипались землею лантухи, плелися тури з верболозу і набивалися глиною, уставлялися в дві й у три перії⁵ дубові мажі, окуті добре залізом, — найкраща рухома оборона супроти нападу кінниці, — підглибшались рови й окопи, перетаскувалось майже на плечах всяке бойове приладдя — гармати, дела і гаківниці. Поважно, порядно, без замішання, з безперечним слухнянством сотниковій волі, з епічним спокоєм і навіть веселим гумором чинилася справа.

— Ануте, хлопці, тягніть сюди на середину нашу паню пузату та постеліть її мосці постіль добрячу, обложіть її гаразд турами та подушками, набитими глиняним пухом.

— Ми нашу товстопузиху обложимо, пане сотнику, як гетьманшу, а вона за те нам подякує, — відгукнулись в темряві зігнуті спини, що по кругляках тягли гужем широкогорлу гармату.

— Ще б не подякувала? Як плюне, так будуть ляшки-панки протирать очі! — весело додали ті, що коло бійниці заступами та лопатами працювали.

— Запорошить! — завважив усміхаючись і пан сотник. — А ви ще, хлопці, приволочіть їй до гурту й до бесіди хоч зо дві панянки та приладнайте їх по обіруч у пані; нехай вони втрьох завтра побрешуть та поприскають трохи на вузенький той шлях, так мені навіть цікаво, як до наших добродійок дістануться непрохані гості.

— Повинно не іначе як рачки або шкереберть, — постановив Шрам, зналий запорозький гармаш, під чиїм доглядом і риштувались⁶ бойові озброєння.

— Вірно! — зміцнив і пан сотник. — А ось, Шраме, я ще міркую у ці закутки приладнати по дві гаківниці і по дві плющихи в додачу. — (Плющихами в інших місцевостях звалися баштові рушниці, з широкими на кінці і сплющеними гирлами.)

— Чого й краще! — згодився Шрам. — Коли б навіть і гетьманша з панянками не зупинила безглуздих, то можна буде їх покропити ще нахрест.

— А ми ще з-поза маж почастуємо, то й будуть вітанням контентні⁷, — пояснив сотник.

— Потіха, та й годі! — додали з реготом ближчі чуприни.

— Тривайте, братці! — гукнув з тривогою сивоусий козак. — А де ж наші баби-цокотухи? Без них і свято не в свято!

Всі сполошилися й оточили діда кружком.

— Як без бабів? Без бабів неможливо! Вельможній гетьманші і панянкам буде скучно без баб, та й нам самим за їхньою лайкою охотніше! — загомоніли довкола.

— Не турбуйтесь! Бабів я волочу! — почувся з пітьми голос хорунжого. — Дві захопив, а чотири на всяку пригоду лишив у містечку; та й важкі ж, прокляті, — по три пари волів ледве тягнуть.

— Нам і двох досить, адже й дві баби ярмарок чинять, — завважив пан сотник, і юрба відповіла на те спільним реготом. — Ти от, Шраме, упорядись з жіноцтвом: ти ж коло цього діла ходити зугарний!

— Коло баб’ячого? — засміявся Шрам. — Воно хоч у нас, у Січі, за цей крам частували киями, ну та ачей господь бог і неука умудрить: ми цих бабів між панянками та плющихами приладнаємо, так вони у свій час як вергонуть галушками та горохом, то й вийде, лишень, пшепрашам!

— Ух, славно! Баби наші, верещухи-брехухи! — зраділи козаки своїм любим і погладили ласкаво по мідяних пащах.

— А в містечку що діється? — спитав хорунжого сотник.

— А тамечки Максим Розсадилоб з левенцями порається — підновляють окопи, розставляють гармати й запасають припасу; а як упораються, так лишать там на сторожі вартових, а самі з припасом прибудуть сюди.