Михайло Старицький

Облога Буші

Зажурені думки його знялись і полинули в сизу, туманисту млу... Перед очима у його снуються якимсь маревом картини малого дитинства: виринають розкішні палаци, бенкети бучні, музика весела, коні баскі й зграї хортів. Між думних і пишних постав туманіє одна — й хороша, й ласкава; вона ясними очима на його зорить і легесенькою рукою перебира його кучері або плаче, притуливши його до свого лона... Аж ось за реготом і вигуками вчувається лемент і стогін; перелякані, тікають вони удвох і замикаються щільно... Далі все захиталось і розпалось у руїні... Якийсь галас, і гвалт, і несамовитий жах чорної ночі... а далі вже хата проста, тепла сім’я й лагідний спокій... Минають перед його очима інші картини: вони пишають ясними барвами, вони гріють знадливим теплом його змучену душу.

Глибоке, зоряне небо: місяць-князь високо стоїть на ясній оболоні й блідне перед наступаючим ранком; східний край неба вже побілів і пойнявся рожевим серпанком; з сизої мли виринають непевними очертами безлисті дерева; де-не-де блискотять замерзлі калюжі; але снігу нема, — його змів уже весняний подих.

Стоїть він у садочку з своєю милою й очей не відірве від її хорошого личенька, зблідлого під розсвітом блакитного ранку; свіжий вітрець пройма їх живцем; але юнак огорта свою любу в кирею й гріє своїм духом її похололі рученьки; тільки дівчина не усміхається, як колись, а зажуреними широкими очима дивиться йому в вічі: вона хоче прозирнуть крізь них в саму душу козачу й довідатись, чи незгладимо там відзначилося слово «кохаю»?

— Сьогодні їдете? — пита дівчина трудним, мов надірваним голосом.

— Батько казав, до схід сонця, — давлячись, відповів юнак.

— Значить... за хвилю... — по обличчю дівчини блискавкою промайнула мука, ясною росою відбилася в очах. — І коли вернетесь — невідомо.

— Під осінь, як завжди...

— О, чи так би то? У мене сповила серце нудьга, якесь передчуття гризе, — схрестила вона пальці, витягла руки, відкинувши назад безнадійно голівку.

— Бог милостив, скільки раз крив від напасті, то й тепер на його уповай, — поцілував юнак у мармурове холодне чоло свою горлицю, — наша доля така, аби день до вечора — так не варт заздалегідь і тужити.

— Не жах мене пригнітив тугою, — повернулась поривчасто дівчина, й на її блідих щоках спалахнуло зарево, — не за твоє життя я боюсь, бо й про своє не вельми-то дбаю; не того у мене серце болить, що мушу розлучитись з тобою, ні! Ти їдеш по козацькій справі, боронити нашу питому матір-Вкраїну, й коли, по волі божій, поляжеш за неї, добуваючи слави, то я гордо з своєю мукою піду між людей й вмиватимусь дрібними щаслива, бо все одно ти будеш жити в цім серці, поки воно не захолоне у грудях...

— Єдина моя, навіки, навіки! — обняв козак дівчину й занімів в тих обіймах.

— Слухай, — поклала вона йому свої білі руки на плечі, а голівку заховала на персах, — тільки... мене не забудь... цим серце ниє... що б не сталось... пам’ятай, що воно цілком, без розділу твоє...

— Тебе забути? Та хай земля розступиться піді мною!.. — присягається козак і поцілунками глушить її речі.

Лагідний образ голубки-дівчини прозорою тінню заколихався й взявся туманом, тільки теплий погляд хороших, щирих очей все проймав його душу; а ось знову піднявсь якийсь нелад і розрух, скаламутив колір прозористих мрій.

Знову пишний палац. Яскравими зорями миготить світло. Все навкруги розкошами й перёпихом¹ сяє. Музика луна: голосять скрипки й стогнуть суремки; з знадливими згуками зливається шепіт знадливий і хвилює у теплім та нечистім повітрі. Між барвистих сліпучих кольорів оксамиту, єдвабу, парчі малюються сніжно-білими плямами плечі цукрові, здіймаються високо перса, усміхаються небесною втіхою личенька гожі, вабливі, очі залассям горять і спокушують раюванням незнаним... І він, бідний сирота, козарлюга запеклий, там між панством тим пишним, тільки в якійсь химерній неподобній одежі... він там, і всі йому уклоняються, всі вітають його, бо він сам і єсть властитель тієї пишноти. Якесь сталося чудо, але те чудо сп’янило його, задурманило чарами розум; хлоп став вельможним магнатом, лихий бідар — дукою; можна було вчадіти, й розпочався якийсь чудовий, маревничий сон, в якім і розібратись думками було неможливо. Він тільки про одно марив, щоб прищепити свої думки-гадки на панських гадках, але поки що не приймалось...

Якась пишна та делікатна панянка з білесеньким прозористим личком, з хвилями кучерявого темного шовку, з синіми, як волошки, очима, з рожевими устоньками щось шепоче йому, залицяється й пориває до танцю; вся її постать легесенька та струнка — то згинається, то звивається красно, легурно², ручка стиска його руку, голівка лежить на плечі, а від неї аж пашить гарячим, запашним духом... Отрута збурює кров; мозок туманить, а проте в серці стоїть якась непрохана, невгасима дратівля...

— Яка я неомірно щаслива! — втішається красуня.

— Чого ж то, моя пишна крале? — спалахнув лицар.

— Того, що... хіба ж пан не бачить, серцем не чує... — червоніє, лицяючись, краля, — Ах, ця солодка хвиля як налинула несподівано, так незабаром і зникне... а потім знов, — зітхнула милесенько панна, — ще гірша темрява й нудота...

— Для чого ж панна в одну тільки хвилину хоче замкнути ціле життя! Воно широке й має безліч солоднеч і розривок, які чергуються й тішать нам почуття...

— А коли яка радість, — щуриться панна так любо, — охопить всі почуття й панує серцем цілком... Хіба пан ще не кохав нікого, ніколи?

— Я? — аж зблід, пополотнів пишний лицар, так його зразу здавила за серце незвана нудьга.

— Так, пан! — допитувалась панянка, положивши свої манесенькі, гарнесенькі ручки на його дужу й жилаву руку й не зводячи пронизистого погляду з його очей, — Скажіть-бо! Ну, я прошу... Чого ж пан мовчить? Хіба моє прохання так мало варте у пана, що його можна занедбати?

— Для чого панні знать те? — важко зітхнув пишний господар і понуро схилив голову.

— Для того... — у пишної кралі здригнула брова й якась хмарина перебігла по захололому личку... — я хочу знати, я хочу! — тупнула вона ніжкою.

— Ну, коли панна править... так я кохаю...

— Кого? — аж загорілась і затремтіла красуня.

— Навіщо ймення? — глухо й напруженим голосом відповів лицар. — її тут нема... вона далеко...

— Хлопка! — скрикнула панна й зникла.

Закипіло у юнака серце, нудним йому здався той бенкет, холодом повіяло від усього цього розубраного та пишливого панства, огида заворушилась в душі, й йому стало жаль своїх викоханих жадань, своїх випещених по широких степах мрій, свого січового завзяття, своєї буйної волі...

Тепер він тихо-тихо їхав, попустивши повіддя, й понуро міркував над питанням: «Що далі чинити?» Коли б не цяцькований той шляхетський обов’язок — не зрадить вітчизні, коли б не не страчена ще надія оздоровити шляхетські думки народним духом, то він би зараз... Але справді, за що ж він стоїть і що нищити хоче? А вони, оті, що п’яничили вчора, за віщо стоять, за яке добро, за яке благо? Нащо вони привели у надро своєї родини сорок тисяч вовків-сіроманців, сорок тисяч хижаків лютих? В голові у його туманилось, а на серці тупа, неминуча боліч розпалялася зараз таким пекельним вогнем, такою нестерпимою мукою, що йому здавалось, ніби його серце гарячими кліщами рвуть на кавалки... й знову у тім пошарпанім серці воскрес образ дорогої, тихої дівчини й мріяв вабливими барвами...

«Де вона тепер, моя зірочка ясна, моя запашна квіточка? — маячили перед Корецьким думки. — Адже вона єдина над моїм серцем цариця, й ніколи, довіку, до суду у моїй душі не згасне світ очей її, не змовкне сріблястий згук її голосу, не зникне усмішка її сміло окреслених уст... а от доля відірвала мене й незагійну рану на серці вчинила; кому ж на потребу та мука, кому ж на рятунок офіра?»

Над’їхало до Корецького два улани з десятком татар.

— Прилучені до пана хорунжого воєводою Чарнецьким, — пояснили шляхтичі.

Корецький здригнувсь. Пасмо думок його обірвала тяжка, огидлива дійсність. Він підібрав повіддя, торкнув острогами коня й покрикнув:

— За мною, панове!

— А що, хлопці, чи повкладали усіх вороженьків спати? — запитав сотник у козаків, що по кладках із рову вертались до маж.

— Усіх, батьку, до єдиного, — відповів сивоусий запорожець, — одному німоті не хотілося страх як з оцим світом прощатись, все махав шаблею, боронився, так я таки його упрохав, садонувши під ребро списом поштиво... ну й послухався, язика показав...

— Це він тобі в насмішку, на глум, — засміявся Шрам.

— Та хай йому вже господь бог пробачить, як і я дарую, — відповів запорожець сумирно.

— А з наших ніхто не поцілував землі-матері? — спитав сотник.

— Трьох-таки, кляті, уклали, — пробурчав Шрам, — спочатку вони були покидали зброю й стали валятись на пробі в ногах, а коли нашим було неспроміжно руки спинити, що замашно розмахалась і вороженьків, як галушки, на списи стромляла, так деякі в скруті кинулись знову до зброї й давай відбиватись... ну, трьох наших кулями й цокнули...

— Кого ж та кого?

— Ех, славних козаків, товаришів добрячих, — зітхнув глибоко Шрам; — Стецька Спотикача, Охріма Шибайголову, Романа Гонивітра...

— Зробім же першим новосельцям і першу честь, поховаймо їх по-козацьки, по-лицарськи, щоб вороги над їхніми тілами не знущалися, а за те, може, й нам наші друзі відшукають там, угорі, по придобній місцині: адже все одно, братці, ми тут не забаримось.

— Не забаримось, не задержимось! — відповіли деякі сивочубі понуро.

— А мене навіть кортить туди швидше, — зауважив весело Шрам, показуючи на небо рукою, — що скільки там нашого славного лицарства — сила!

— І ніхто ж то назад до нас не вертається, — додав міркуючи сотник.

— Знати, що й там добре, — запевнив чуприндир-запорожець і почав з другими козаками копати спільну братську могилу.

Викопали незабаром яму глибоку, поклали в неї трьох товаришів мертвих, при повній зброї козачій, поставили кожному в голові по пляшці горілки й покрили червоною китайкою.

Сотник перший кинув на неї лопатою грудку землі й промовив:

— Спіть, брати-товариші, спокійно! Нехай над вами земля пером, нехай милосердний бог пригорне ваші душі козачі, бо за його, святого, та за родину-матір ви їх положили.

Всі побожно поздіймали шапки й понурили замислені голови...

Орися з Катрею стояли на вежі у замці й пантрували за подіями першого нападу пильно. У стислих бровах і в холоднім погляді Орисі не знати було ні цікавості, ні тривоги, а світилась, лишень, непохила воля та похмуре жадання продати життя найдорожче; зате нервове ворушливе обличчя у Катрі відбивало на собі всі перелети бурливих сердечних почуть.

Нижче по мурах, між бійницями, купчилось інше жіноцтво й діти; жінки прикипіли очима до дружин своїх, до братів, до синів, що скаженому напаснику-ворогу добру одсіч давали: по скам’янілому виразу думних лиць було не пізнати, які боління трудили їм серце, по німому тремтінню їх уст було не рішити, чи вони шепотіли молитву за братів своїх кревних, чи прокльони на ворогів. Самі тільки діти, безжурні, цікаві, перебігали раз у раз з однієї бійниці до другої й голосно, й весело переказували одно одному свої подиви й враження.

А отець Василь з хоругвами й процесією ходив по мурах і віддаля кропив оборонців святою водою, благаючи у милосердного бога ласки на погибіль і загин ворогів і співаючи йому хвальний псалом:

— Помошник і покровитель бисть мні во спасеніє!

Стара няня вийшла з закутньої башти, а за нею ще три баби услід; у кожної на плечах по мішку книшів, паляниць, пирогів, сала.

— Я, моя дитино, — обернулась до Орисі няня, — понесу сніданок нашим заступникам, а то вони натрудились...

— Неси швидше, мамо, — поквапила її Орися, — хай хоч трохи підживляться, поки вороги послупіли, а то як прочумаються, то не дадуть і шматка хліба до рота узяти.

— І я піду з бабусею, — захвилювалася Катря, — хоч на одну мить гляну, побачусь...

— І я теж! — похопилося ще кілька голосів.

— Ні, — відперечила Орися, — й я, може б, жадала, ще й як, свого батька хоч раз ще побачити, проте не піду й вас прошу не ходити: негаразд у такі хвилини, коли душа уготувалася до смерті, хвилювати її світовими прихилами й збавляти тим її силу.

— Воістину так, — підміцнив і отець Василь, — мені подобає до труждених зійти і окрилити їх силу хрестом, а ви зоставайтеся тут з миром.

І панотець за проводом дячка й бабів спустився з закутньої башти в містечко й попрямував аж до окопищ.

Сивий кобзар сидів на мурі під одним зазубнем спиною до валів і розпитував у свого проводаря й у других хлоп’ят, що робиться у пригороді й навкруги, чи перемагають ляхи козака, чи не ламається сила козача? Коли ж йому довели про славетну одсіч, про знищення до ноги перших напасних ватаг, то старець незрячими очима заплакав і голосно заспівав:

— Лечу конем, махну мечем, списом перекину
Та захищу на часину свою Україну.
Ой, чого ж ви полягали, ворожії душі?
Мабуть, добре напилися під мурами Буші?

Тихо, уважно оточили народного співця й молодиці, й діти, й баби й з розчуленим серцем вчували ту думу, захватну та вельбучну³.

А трохи далі, на греблі, ворог готує нові жахи: звозять на кам’яну загату шестериками й восьмериками устяж тяженькі гармати, повертають їх пащами до пригороду й набивають смертодайним знаряддям; коло них гармаші метушаться й зносять всякий припас.

Зауважив пан сотник, що на греблі лаштується грізна грімниця, почесав сердито потилицю й обернувся до Шрама:

— А що, пане Шрам, ляшки-панки, здається, готують нам подарунки?

— Бачу, батьку, — відізвався Шрам, — це б ще байдуже, а досадно, матері його ковінька, що несила нам їм назад відіслати гостинців: панянки наші, мабуть, що не теє, а от хіба товстопузиха чи не доплюне, та ще, може, от ця баба...

— А спробуй-но зараз, — сказав сотник.

Заметушився з підручним Шрам, навернув жерлами до греблі гармати, намірив метника добре й двигонув першим набоєм із баби. Всі з надзвичайною пильністю, захистивши долонями очі, стежили за летом знаряддя, за місцем вибуху; але ядро, очерконувши величезну дугу, не досягло мети й шелеснуло перед греблею в воду, метнувши догори цілі пасма яскравого поплеску.

— Овва! — засміялися козаки, — Стара баба, видко, на втори слаба!

— Авжеж! — додали другі, — Розгуркалась змолоду, та тепер як із решета...

— Або як із верші, — вставив запорожець.

— А тривайте, хай гукне ще й пані, — сказав Шрам і приставив гнота до полички.

Грюкнула пані, та так, що аж земля кругом стріпонулася й посипалась грудками в рів, що аж присіли козаки-гармаші; далеко дихонула вона поклубом білого диму й важко відкотилась назад. З вискотом ядро різонуло повітря й невидимо полинуло наперед; вискіт хутко змінивсь стогоном, який теж ослаб вмить і завмер, а разом з ним у сподіванці завмерло багато сердець; але плесо на ставку було все ясним, супокійним, знати було, що ядро все ще летіло, не черкаючись поверху водяного... а це враз на самісінькій греблі між пушкарями знялась хмарою курява й щось замиготілось в повітрі...

— Докинула, докинула пані вельможна! — зраділи козаки, — Саме насередину греблі шерепнула!

— Спасибі, добродійко! — поклонились другі. — Відпасла, хвала богові, черево, так за те ж по-панськи й гримнула!

— Та он, гляньте, братці, деякі аж припали до греблі, певно, винюхують... панський гостинець...

Всі зареготалися весело.

— Гей, пильнуй! Стережись! — крикнув Шрам, — Ворог запалив люльку.

На греблі щось блиснуло, й в одному місці тоненькою цівкою вибухнув білий димок; але жодного гуркоту ще не чулось в повітрі. Деякі козаки присіли за турами й за мажами. Аж ось розляглось, наближалось хутко якесь немовби квоктання й щось недалеко від берега шелеснуло по воді, кинувши догори цілий сніп бризок, та й чавкнуло іще ближче у твані, розляпавши її очертом.

— Не доплюнула! — крикнули козаки.

— Не радійте ще, хлопці, бо рано, — зауважив пан сотник.

— Та то вони приміряються тільки, — вставив Шрам, — а гармати у поганців подужі: ач, як кашляють!

Тільки тепера долинув до них здалеку гуркіт і покотився луною в долину.

— А ось, братці, й друга закурилася, й, здається, немов у лівий куток, — постерегав Шрам. — Гей ти, Жидолупе, пильнуй!

Знов у повітрі почувся квокіт летючий, й щось важке промайнуло над головами й щезло в долині.

— От тепера вже, братці, сподівайтесь справді гостинця, — повіншував усіх чуприндир-запорожець.

— Поки прилетить, і ми плюнемо! — крикнув Шрам, приложивши гнота до товстопузихи.

Але не встигло ще заспокоїтися сполошене грюком повітря, як почувся різкий тріскот на валі, й три тури розлетілось в скібки, обсипавши козаків глиною та цурпалками.

— Важно ляпнули! — похвалив запорожець, утираючи полою собі вид, і чуприну, й вуса, — їй-богу, добре, от хоч і ляхи, а коли добре, так добре!

— Що й казати, — згодились другі, — запорошили очі.

Але ось налетів з скиготом другий вибух, посипалась і розметалась геть-геть надокола з окопів земля: одна підбита панянка з дзенькотом похитнулася й заорала носом; дальній аж у лівім кутку віз з дзвяком розпався... Почувся стогін...

— Стає душно, — завважив пан сотник, — тільки ви, хлопці, начхайте на оці переклики здалеку: нісенітниця — одні жарти.

— Авжеж, звідтіль у руки не візьмеш! — згодився запорожець, — Досадно тільки, хрін їм та редька, дарма стояти — руки сверблять.

— Потерпи, пожди, — буде робота й рукам...

Коли це вмить як шерепне ядро в найближчу мажу, так відбитою скибою й відшматувало у запорожця аж за пальці лівицю.