Михайло Старицький

Облога Буші

Орися, його єдина дочка, єдина утіха й радість, невідступно стояла йому перед очима й дивилася таким м’яким, замисленим, таким глибоко люблячим поглядом в душу, що серце старого сотника стискалося незнайомою нудьгою й щеміло незвиклим жалем.

Він заспокоював себе тільки тим, що ненадовго ж, мовляв, вони розстаються — за кілька хвилин і побачаться, але поруч з цією глибокою вірою виринала десь з тіні не то непрохана непевність чогось, не то бентежний страх невідомості...

— Ет, що буде, то буде, — сказав сотник, — а буде те, що бог дасть! — І, заспокоєний трохи сим афоризмом, він набив люльку й почав смоктати міцний, задурливий тютюн; але й жорстока махорка не втішила йому нервів, турбота за Орисею все ж таки точила йому серце.

«Не віддасться вона в руки живою, о, не віддасться! — запевняв він себе. — Не таківська вона, батькова дочка! От тільки що молода, не вспіла ще призвичаїтись до смерті... Боронь боже, якщо вона прогаїть хвилину й її, голубоньку, схоплять ці бузувіри, ці пси-кровожери... Ховай боже! Адже ж не пошанують вони ні молодості її, ні вроди: назнущаються над її тілом чистим, насміються над її душею непорочною, натішаться її муками... О, захисти ж її, царице небесна, від цієї ганьби, від цього катування!»

Збентежений сотник навіть випустив люльку з рук і підвівся на возі.

«Краще піти зараз і самому її вбити, одним махом визволити від мук, що мають їй статись... Так, так, це ліпше, то й мені легше буде на той світ прямувати, принаймні в останню хвилину життя не здригнеться серце від жаху за долю дорогої дитини! Ще вспію...»

Сотник рішуче встав, але новий прилив думок знов зупинив його.

«Ні, — міркував він, — у неї самої не здригнеться рука відібрати собі життя, коли той час прийде; я в цьому певний; так навіщо ж завчасу вкорочати їй це життя? Може, воно ще й потрібне, може, ще й в пригоді стане своїй Україні?.. Адже ж там, в оселях творця, в книзі світовій записана доля кожної людини, й ніхто, ніхто не посміє викреслити в ній ні жадного слова...»

Сотник сперся на воза й обвів очима по темрявій далині, — там теж ледве помітно мигтіли вогники, — знати, й ворог не спав, дбаючи про свої нові смертодайні сили; в морозянім, тихім повітрі далеко чути було дзюрчання збуваючої води; це дзюрчання звернуло на себе сотникову увагу.

«От іроди! Яку сатанинську штуку придумали! Певно, спускають воду з ставу, щоб і звідти ударити!.. Проте ж хіба не все одно, яку б штуку не вигадали оті бузувіри, — міркував собі сотник, — все одно нам не встояти проти їх непомірної сили й треба всім полягти, до єдиного; Богунові ж не випадає йти нас визволяти, бо мусить зачекати на головні сили, щоб з ними сполучитись. Добру послугу зробили ми для них, що дурних ляшків на три дні затримали. Закортіло їм Бушу взяти — ну й здорово ж заплатять вони за своє «бушування»!»

Сотник відкинув свою чуприну назад і замислився; якийсь сум охопив його душу, викликавши тим часом в голові елегійні думи:

«І коли минеться ця братерська різня, грабіжка та розбій на Україні?! От хоч би одним оком зазирнути в золоту книгу й прочитати там долю нашого рідного краю, нашої любої неньки-України! Гей, ти, рідна, дорога країно! Широко ти, неосяжно розкинулася, мальовниче обгорнулася гаями, причепурилася рясними ланами, оперезалася річками блакитними, прикрасилася селами біленькими... всім наділив тебе бог, красуне наша, тільки от чомусь щастя-долі не дає поки, чи за гріхи твої, чи за достатки! Жити б нам на тобі приязно, багатіти та радіти, так ні ж — кожне заздрить на твої розкоші і з мечем та вогнем геть жене твої діти, віднімаючи у них все: і добро, і родину, і життя, і навіть кохання до тебе, до нашої неньки! Скільки ти того горя зазнала — не злічити, не зміряти! Палили, грабували тебе усякі варвари, топтали різні пройдисвіти, шматували свої хатні, «удільні» чвари, плюндрувала тебе зі сходу насунувша татарва, а тепер обливають кров’ю степи й лани твої свої ж брати в спілці з невірою... А все ж таки не доконають дітей твоїх кревних — стоять вони непохибно і стоятимуть до загину за свою змучену неньку — і, доки світ сонця, ні за які скарби, нізащо в світі не продадуть своєї любові до тебе, наша люба вітчизно!..»

На сході вже починав ясніти край неба, коли сотник, обійшовши пригород, запримітив на самому ближчому майданчику, сажнів за триста, не більше, якийсь вал, на середині котрого видно було ясніші крапки; не встиг сотник гарненько розглядіти ці будови, як ці крапки разом сяйнули блискавками і за хвилю розляглись страшенним грюкотом, що приніс у табір спустошення.

— Гей, лицарі, хлопці! Вставайте! Лях вже до заутрені дзвонить! — І його грімкий голос, вкупі з прилетівшою грюкотнею, підняв на ноги заспаних козаків; вони флегматично підбодрились, потягались, ліниво протирали очі й лаялись:

— От нехристи, їй-бо, нехристи! Доброму козакові й виспатися не дадуть!..

— А ти не чухайся, — сказав Шрам, — бо тепер швидко розчешуть, — ач які гребінці понаставляли!

— Хай чешуть, — відповів Кудлач, — аби не самому морочитися...

Зійшло ясне сонце, обарвило в рожевий колір клубки білого диму, що стелився в площі вниз понад яром, освітило став, і замість блискучого дзеркала перед здивованими очима відкрилася лише сама чорна влоговина з твані й багнюки, що вилискувала де-не-де калюжками.

— Ба! Та й не іроди! Ач, яку штукенцію підвели — увесь став попсували! — замітив безрукий запорожець.

— Тепер вже сподівайтесь татарської собачні, — зауважив Шрам, — це вони для цієї погані й шлях спорудили.

— А що мені той татарин? Ото дивовижа! — образився навіть запорожець, — Я йому, собачому синові, таку дулю скручу й самою правою, що зачхає, та коли до печінок дійме, то й лівою половиною в зуби ткну, та ще й як!..

— Он вони вже, мов комашня, повилазили!..

— Пильнуй праворуч! — крикнув сотник.

Але татари, кинувшись у став, пройшли не більше як п’ятдесят кроків і мусили повернути назад; очевидячки, коні їх грузли в болотняній твані до самого дна.

— Го-го-го! — весело реготались козаки, що дивилися на цю метушню, — По пузо, по саме пузо! От спасибі тобі, дядьку став, не пускаєш по своїй спині погані топтаться!..

— Тепера не пустив, — замітив Шрам, — а от як морозцем візьметься болото, то й полізуть.

А серед козачої гармашні було саме пекло: ворожі ядра на такій близькій простороні лягали влучно й смертодайно, земля на валах розкидалась, злітала вгору й засипала рови; на тріски розбивались тури, з дзвяком розпадались вози; товстопузиха встигла тільки двічі плюнути й шерепнулась, підбита, в землю; бабі влучило ядро в саму пащу, вона піднялась і зараз же простяглась навзнак, плющихи теж були підбиті, й вся козача гармашня замовкла навіки.

— Тепер, панове товариші й хлопці, стережіться галушок! — командував сотник. — Ставай лавами під вали, вартові, пильнуй!

Не збігло й хвилини, як град картечі обсипав увесь пригород; більшість її врізалась в окопища, деякі ж картечини з вереском і дзиком пролетіли через голови в придолинок до Дністра, а деякі врізались в тіло козаче й повалили на лоно землі-матері непохитних оборонців правди. Гримнув ще й другий смертельний вибух, і з-за густої хмари диму посунула струнка батава майже бігцем до пригороду. Перший спостеріг ворога Шрам і гучно крикнув сотникові з товаришами:

— Гей, пане сотнику, німота насувається! За рушниці, хлопці!

— Всі — на вали! — підхопив сотник.

Висипало козацтво з запорожцями на вали й, наче мак той, вкрило їх своєю різнобарвною одежею.

Затріщали рушниці й гаківниці на підбігаючого ворога й повалили перші ряди, але другі ряди перескакували через трупи й неслися наперед, підбадьорені тим, що замовкла в пригороді гармашня; ще раз ударив стріл, змішав ряди, проте ж не спинив нападаючих: вони вже підбігали до ровів і по розвалених та підбитих ядрами й картечами укосах легко здирались нагору.

— Гей, пане хорунжий! Ану, візьми з собою завзятців з півсотки та спробуй їм в потилицю зайти з болота; може-таки, став нам ще раз в пригоді стане!

Вибрав хорунжий з своєї сотні п’ятдесят завзятих і поспішився праворуч, біля містечка, вийти на став; край берега оголене дно настільки вже було скуте морозом, що могло сміливо здержати козаків.

А німці, наче кішки, дралися на вали; козаки приймали їх списами, шаблями, пацугами й знятими з гармат та возів колесами, а Шрам, вхопивши голоблище, мотлошив ним ворога, широко розмахуючи та приказуючи:

— Ану!.. Ра-азом! От так їх! Валяй!..

І валилися німці, як снопи; падаючі перекидали лізучих, і сповнялись рови трупом; повітря тряслося від брязкоту, хрупоту, стогону, лементу, від звірячих вигуків і прокльонів. Купи трупів сповняли рови й тим улегшали нападаючим приступ. Частина піхоти, ставши над берегом ставу, почала стріляти з рушниць, і кулі, пробиваючи козацькі ряди, скидали чубатих з валів вниз, до німоти, між тим нові німецькі сили, бачачи, як зменшується число оборонців, ще з більшим озвірінням лізли на вали, захоплюючи найпридобніші місця. Вже Мастигуба, пробитий двома кулями, крикнув своїм: «Прощавайте, хлопці!» — й упав навзнак, відкинувши далеко свій закурений порохом чуб; вже Рубайголова, піднятий на чотири списи, впустив ятаган і тільки вспів показати ворогам дулю; вже Горілкодуй, з розрубленим по саме перепело¹ плечем, повалився, й коли його хотіли підняти, просив тільки, скрегочучи зубами: «Покиньте мене, братці... Швидко дійду, а от поверніть мене тільки спиною до собак, щоб очі мої перед смертю не бачили цієї погані»; вже почала підупадати козача сила... Коли зненацька праворуч розлягся стріл, за ним услід страшенний вигук, і хорунжий, мов яструб, ударив з своїми завзятцями збоку; батави, що стояли для підмоги осторонь, згубивши відразу чоловіка тридцять, шелеснулись на цих же й зібгали їх; ті, що злізли на вали, остовпіли в нерозумінню, а хорунжий, як бурун, прокладаючи направо й наліво цілі вулиці, відсував ворожі ряди від валів до провалля.

— Спасибі, хорунжий! Добре! — кричав несамовито Шрам. — Так їх, каторжних! Бий, криши дияволів на шматки!

— Анумо! За мною, діти! Бий їх на всю руку! — гукнув сотник і з перначем кинувся вниз на відступаючого ворога.

— Гей, погуляємо, хлопці! — скрикнув Шрам, і все, що зосталося живого, роз’ятрене сказом одчайдушної оборони, кинулось потужною хвилею на збившогося вкупу ворога.

Здригнулись німці й подалися назад, не маючи сили витримати з двох боків такого шаленого натиску, натовпом посунулись вони просто до ярів та бескидів... Ще хвилина — й ряди їх, стиснуті озвірілими козаками, почали стрімголов падати з сторчавих скель униз на гостре каміння й ребра граніту, а козаки до того оскаженіли в своїй лютості, що й самі почали обриватися з скель услід за німцями. Хорунжий схопив двох німців за горла, зіпхнув їх зі скелі і сам полетів за ними навздогін.

— Куди ти, к бісу? — спитав був його запорожець, а потім почухав потилицю й додав: — Ех, шкода чоловіка, — добрий був козарлюга!

— Стривайте, дурноголові! — кричав сотник, піднявши догори скривавлену руку. — Що то ви стрибаєте в прірву? Вже й жадного ворога не лишилося!

Коли юрба трохи опам’яталася, спинилась і вже почала була виміщузати на ранених свою, ще не втихлу лютість, сотник підняв над головою пернач і грізно крикнув:

— Годі! Ані кроку! Слухати мого наказу!

Всі оточили сотника й, знявши шапки, тільки обтирали піт і кров з розчервонілих облич.

— Дяка богові, ми з цими ворогами порахувались; але й нас, братці, значно зменшилось, люті ж вороги оточують нас необорним колом: підбито наші захисниці-гармати, розвалено окопища, випущено в Дністро наш став рідний, й от-от не мине й години, як цілі хмари сарани цієї налетять на нас... Так от вам яка моя рада: хочай все одно пропадати нам треба, але, проте ж, хочеться подовше помахати руками й якнайбільше вирядити в пекло цієї тварюки, так для цього треба нам цей пригород покинути, а перейти у містечко, за мури замкові: там і вали суть, і чотири баби — все-таки трохи продержимось.

— Розумне твоє слово, пане сотнику! — з ухвалою відкликнулись усі.

— Ну, тож не гайте часу, братці, бо ляшки з татарвою нам не дадуть відпочити. Та от ще що: мертвих, тих, що зовсім сконали вже, ми з собою не візьмемо, бо нема часу з ними вовтузитись, а поранених не можна кидати катам на знущання...

— Не можна, не можна, пане отамане! — обізвались Щрам і старий запорожець.

— А як і з собою брати їх теж неспроможно, бо й нам лишилося пожити на світі годин зо три, не більше, то моя рада така: поскидати їх он з тої кручі в провалля, — поки долетять, то й кістки їм розсипляться, стало буть, і смерть буде приємніша!

— Що й казати! — згодився сивий запорожець, — Що приємніше, то приємніше... Беркицьнутися разів зо два-три в повітрі, мов на релях², а потім і на перині лягти.

— Вірно! — підтримав Шрам. — Але от тільки мені здається, що треба б про це поранених спитатися.

— Ну й Шрам! — загомоніли навкруги, — Скаже слово, так мов тобі дратвою приточає!

І козаки кинулись лічити трупи та зносити поранених на край провалля.

— А що, панове товариші й друзі, — звернувся до тяжкопоранених Шрам, — чи волите тут лишатися межи німотою, бо нам брати вас з собою незручно, чи хочете, може, прогулятися в останній раз от з цієї скелі й спочити козацьким сном на долині?

— Не кидайте, братці, нас тут на муки! — застогнали одні.

— Кидайте з скелі! — прохали другі.

— Від братньої руки й смерть красна! — рішили треті.

— Ну, так, славні лицарі й дорогі друзі, ми вволимо вашу останню волю, — сказав велебно сотник, — і перед вашою отвертою могилою заприсягнемося ще от в чім: коли надійде наш останній час і вцілівша жменя нас не спроможна буде боронитися проти звіра, то ми також не дамо нікого живим ворогові в руки і вб’ємо один другого! Чи згода, панове?

— Згода, пане отамане! Присягаємось! — шпарко відгукнулися всі.

— Ну, тож попрощаємось з ними, — сказав сотник і поцілував першого пораненого в побілілі губи, витерши рукою очі й промовивши: — Прощавай, дорогий товаришу, не згадуй нас лихом!

А поранений теж шепотів:

— Пошли й вам, господи, чесну смерть та швидше зобачитися!

Найближчі козаки поцілували ще раз підхопленого на руки товариша, а за хвилину він вже з шумом летів униз, наближаючись до смертного ложа...

Орися вийшла з церкви, прямуючи до закутньої вартової башти; там вона поміж державшим бойовим припасом знайшла цілий жмуток гноту й поклала його в фартух; потім з цією ношею вона зійшла з муру до покою хорунжого. На порозі сиділа, наче статуя, Катря, склавши на підобгатих колінах руки й схиливши безнадійно голову, обважнілу від надсильних страждань. Орися окликнула свою подругу, але остання не поворухнулась навіть — так далеко була вона в той час від цього місця.

— Катре! — доторкнулась Орися до її плеча, — Ти заснула й завмерла зовсім?

— Чого треба? Хто прийшов? — спитала стурбовано Катря й скочила нервово на ноги.

— Тебе мені треба, — заспокоїла її Орися, — ходімо, поробимо вдвох, то, може, й на душі полегшає.

— Куди піду? До нього?

— Я поведу, візьми мерщій дві ліхтарні з собою, — командувала Орися.

Катря вийшла покірно в сіни й зараз вернулась з двома засвітленими ліхтарнями.

— На, одну держи, а другу дай сюди, ходи за мною.

Проходячи повз складниці всякої зброї під одною повіткою, Орися взяла два заступи й один дала Катрі.

— На, неси!

— Куди ж ми йдемо? Яму копати? Для кого? — сполохалась Катря й вся затремтіла.

— От зараз побачиш!

Орися підійшла до церковної огорожі, вийшла на цвинтар і почала в противолеглому кутку шукати щось межи кущами.

— Шукай ось тут камінь! — запросила вона й подругу.

Незабаром остання під корою наваленого, пожовклого листя знайшла його.

Після двох-трьох потужних зусиль камінь здвигнувся з місця й одним боком піднявся; трохи завалившоїся землі упало десь глибоко у відтуленому під каменем колодязі, й це в порожнечі відгукнулося довгою луною.

Обидві подруги, обережно ступаючи на щаблі старої драбини, приставленої до краю колодязя, спустилися на саме дно ями.

В круглих, видовбаних у глині боках в однім місці чорніли, вроблені в кам’яну оправу, низенькі залізні двері. Орися піднесла до них ліхтарню й почала вставляти ключ, а Катря тремтіла вся від вогкого холоду й цікавості.

Дзенькнув замок, і після дужого натиску Орисі й Катрі важкі двері трохи відчинилися; у відкриту чорну пащу вдарила зверху течія холодного повітря й мало не згасила ліхтарні. Пройшовши або, ліпше сказати, пролізши через вузький й низький прохід, наші подруги спустилися в осередковий льох, що містився під самою церквою; він уявляв з себе помешкання середньої величини. Баня його підтримувалася в двох місцях товстими палями, що підпирали простягнуті вгорі дубові бантини. Праворуч, в стіні, чорніли ще менші залізні двері. Орися відчинила їх і освітила ліхтарнею вихід; за дверима йшли вирублені з каменю східці й заверталися вузеньким печеровим хідником наліво, вниз. По кутках льоху головного йшли низькі нори, нерівно вигинаючись і кінчаючись трохи меншими льохами, очевидячки, розміщеними під роговими вартовими баштами. В кожнім льоху навалено було стільки бочок і барил, що трудно було й повернутися, а в головнім, опріч цілої гори бочок, стояв посередині ще величезний шаплик, сповнений доверху мушкетним порохом і вкритий рядном. В льоху пахло важким духом селітри й сірки; завдяки тільки вогкості порохнява не літала в повітрі, а лежала тихо на сирій долівці, бо інакше сміливість двох відвідачок з ліхтарями не минулася б безкарно.

— Ну, постав, Катре, ліхтарні он туди далі, до стінки, й бери заступа, — казала Орися, — роботи багато, а часу мало.

— Що ж треба робити? — спиталася, не зрозумівши приказу, Катря з заступом у руках.

— От від цього шаплика треба до кожного крайнього льоху копати по рівчаку.

— Я думала, скарби будемо копати, — закопилила губу Катря, й в її голосі почулося журне невдоволення.

— От скінчимо мерщій цю роботу, тоді й за скарби візьмемось, — заспокоїла її з усміхом Орися.

І подруги з подвійною пильністю взялись до роботи.

Докопавши рівчак до бочок в першім роговім льоху, Орися збила заступом обручі з двох-трьох бочок і висипала пригоршнями з них порох, заложивши всередину гніт; потім протягла цей гніт по рівчаку до самого шаплика.

А Катря сиділа відпочиваючи в осередковім льоху й нетерпляче ждала Орисю.

Те ж саме зробила Орися й в другім роговім льоху, як і в першім, і не спочиваючи стала копати третій рівчак. Від надмірної напруги сил пекучі сердечні болі її непомітно німіли й мозок визволявся від бурі хвилюючих дум; одна, лишень, думка панувала над ним повновладно, — це вспіти довести задумане діло до краю й ошарашити радіючого ворога; якесь нове, шпарке почуття охопило її цілу істоту: це було солодке почуття близької помсти...

Катря не довела-таки роботи до краю й, присівши відпочити, похилилась на складені в головнім льоху луб’я й кріпко заснула.

Орися сама скінчила останній рівчак, розбила в крайнім льоху дві бочки з порохом і провела гніт до шаплика, але їй тепер спало на думку: що коли порох спалахне в осередковім льоху й вибухом завалить отвір раніше, ніж огонь встигне по гнотах добігти до крайніх льохів, і вони тоді лишаться непорушені? Ні, треба зробити так, щоб не було й найменшого сумніву, що увесь замок злетить угору в одну мить. Невважаючи на те, що від тяжкої роботи руки й ноги в Орисі були мов оловом налиті й ледве-ледве пересувалися, вона зібрала останні сили й почала черпаком носити порох і засипати ним рівчаки від крайніх льохів до самого шаплика; потім, не задовольнившись і цим, вона ще попробивала сокирою, що валялась тута ж, в нижчих клепках шаплика чотири дірки над кожним з рівчаків, і коли з цих дірок в рівчаки посипався порох, тоді лише вона заспокоїлась, а проте ж таки ще раз пішла подивитися з ліхтарнею в руках, чи нема де проміжка в зроблених нею порохових стежках і для більшої певності повкривала їх лубками. Скінчивши всю цю роботу, Орися так була захоплена своїми думами, що й не помітила, як свічки в ліхтарнях догоріли й згасли. Темрява ночі, що так несподівано укрила все навкруги, злякала Орисю. Вона, не знаючи, куди ступити, навмання обвела руками круг себе, намацала холодну й мокру стіну й... присіла. Спершу вона хотіла була йти кудись вздовж стіни, шукати виходу, але зараз же її так потягло спертись спиною на стіну й відпочити. Вона не здолала встояти проти свого бажання, мимохіть простягла вільніше свої натруджені руки й ноги й замислилась... За кілька хвилин Орися вже міцно спала.

Час іде. Там, вгорі, давно вже настав день і приніс з собою нове пекло й розрух, нові смерті й звірства, а тут, глибоко під землею, панує ніч і мертвий спокій; тільки далеко, в темряві, ледве примітно світиться біла пляма...

І сниться Орисі, що вона стоїть у березі Дністра, але що вона — не вона, а калина, вся напрочуд вбрана й квіточками, й пишними червоними кетягами; на тім боці проти неї росте явір, та такий стрункий, та гарний, що так їй і хочеться прилинути до нього, пригорнутися своїм листям, а лагідним шепотінням своїм злитися з могучим шелестом явора. Але бистра вода буркоче, й крутиться, й розділяє їх широкими, каламутними хвилями; даремно хилиться калина, даремно простягує вона до явора свої кетяги — їй не дістати його розмаїтого віття... Але що це? Ясне, пекуче сонце вкрила чорна, густа хмара; зі сходу невтримано несеться бурхливий, рвучкий вітер, вивертає в своїм хижім леті й каміння, й ліси, з свистом і грюкотом налітає на калину, вириває її з корінням і несе понад сердитим, клекочучим Дністром... Але й явір крутиться у повітрі... От він злетів угору, метнувся вбік і цупко обхопив своїм віттям калину, — вони сплелися, сплелися навіки, нерозлучно... Вкупі несуться вони понад Дністром, хвилі його ростуть, здіймаються високо, червоніють від крові, обертаються в страшне палаюче полум’я й ловлять в свої обійми улітаючих калину й явора...

Орися схопилася, мов несамовита, й довго від жаху не могла зрозуміти, де вона й що з нею робиться. Вона тільки почувала, що підупалі сили її знов почали зростати й що треба їй насамперед поспішитись, бо час, либонь, минув; зрештою, згадала вона все й стурбувалась.

— Катре! Катре! Де ти? — кричала у пітьмі, повертаючи голову й туди й сюди.

Але Катря спала собі безпечним сном, і довго прийшлось Орисі кричати без відповіді, доки, помацки посуваючись край стіни, вона випадком не знайшла її на лубках.

— Вставай, Катре! Ми з тобою розіспались, — смикала Орися її за плече, — вже ніч минула, а може, й друга почалась. Нам треба мерщій вийти на світ і довідатись, що там з нашими сталось.

— А! Ходім! — скочила Катря й упала, спіткнувшись на лубки.

— Обережно-бо! — скрикнула Орися. — Ти спросоння собі ще й голову розсадиш. Ходи за мною! — І вона помацки майже поповзла, прямуючи до блідої, кулястої плями світу.

Як тільки Орися з Катрею вилізли з льоху на світ божий й підбігли до замкового муру, саме в той час хорунжий довершав свою славну засідку. Катря очі пасла на стягу, що мальовниче маяв в повітрі й ніби гнав переляканого ворога.

— Це він! Це моя дружина! — велебно шепотіла вона.

— Так! Це наші знов женуть ворога, й нема смерті їх славі! — обняла її Орися.

Але цієї ж миті дорогий стяг урвався з кручі й щез в проваллі.

— Ай! — скрикнула несамовито Катря, — Він пропав! — І вона кинулась на край муру, витягши вперед руки.

Але Орися спинила її.

— Нащо ж мені тепер жити? — спитала ледве чутно Катря, стараючись випручатись з Орисиних обіймів і дивлячись диким, блукаючим поглядом перед себе.

— Для того, щоб помститись! — відповіла Орися, міцно стискаючи її похоловшу руку, — помститись над катами нашої країни й над убийцями наших батьків і чоловіків.

В своїй світлиці, в роговій башті, з котрої мусили пантрувати за вузьким шляхом межи бескидом й ставом і куди вже раз був направлений вибух, сиділи Орися й Катря.

Остання, з божевільним, палким поглядом в очах, була нерухома й навряд чи розуміла, що казала до неї подруга, але раз по раз вона проймалася внутрішнім огнем і насуплюючись шепотіла тільки одне слово: «Помститись!»

Коли ж Орися, ставши перед образом, освітленим лампадою, з якимсь фанатичним запалом промовила: «Заприсягнемося ж перед царицею небесною, що й на одну хвилину не пожалуємо ані свого життя, ані життя близьких і дорогих нам людей, але продамо його за тисячі смертей ворогів божественного слова її розіп’ятого сина!» — то й Катря піднесла свої руки до образа й вимовила твердо й виразно: «Заприсягаюся помстити!»

Тоді саме увійшла до світлиці бабуся й оповістила, що до башти під’їхав якийсь шляхтич, а з ним ще два вершники з білими хустками на списах і засурмили. Орися хапливо вийшла з світлиці, доручивши про всяк случай бабусі доглядати за Катрею.

Піднявшися на горішню площу башти, вона при яснім сонячнім світлі зараз впізнала в тім шляхтичі свого друга й коханця Корецького, про котрого думала, що він вбитий її ж рукою, — пізнала й остовпіла. І почуття радості, що він живий, й прилив колишнього щастя, й гострий біль, заподіяний його зрадою, — все це вдарило їй в голову, схвилювало кров, зворушило оживленим стуком серце. Зворушення її було таке велике, що вона, втерявши сили, трохи була не урвалась з муру, коли б завчасу не вхопилась руками за високий рубець башти; але за хвильку вона вже передужала себе, — повними грудьми вдихнула свіжого повітря й позвала на підмогу собі охолонувший розум.

— Стріляй з плющихи! — скомандувала вона двом козакам, що стояли коло гармати, — Ніяких перемов!

Гримнув вибух, але вершники були занадто близько, й увесь набій пролетів понад їх головами, не зачепивши нікого; тільки двоє коней під татарами шелеснулись вбік, злякавшись вереску, а огир шляхтича, мов від корчів, тільки переставив ноги й повів ушима, та й сам шляхтич, склавши навхрест руки, непорушно сидів на коні, не зводячи очей з високої башти, буцім чекав своїми грудьми на більш влучний стріл. Молодці хапливо заправили новий набій й навели плющиху на непорушну мету. Але Орися спинила їх порухом руки й знесилена опустилась на камінь, відкинувши голову назад, на холодну стіну.

Минуло чверть години. Невважаючи на підняті вгору два списи з білими хустками, такої ж самої ознаки згоди на башті не виставляли: залізна брама лишилась зачиненою, й високий міст висів на гаках.