Михайло Старицький

Облога Буші

Тоді вершники з’їхались, поговорили про віщось, і один з них, вийнявши лука, натяг і пустив тятиву; стріла злетіла вгору, спинилась там на мить і потім, зробивши півкола, з силою вдарилась край п’яти башти й задрижала, вгрузши глибоко в землю. Козаки кинулись до стріли й знайшли прив’язаний до неї папірець. Орися звеліла принести його їй й з пожадливістю почала читати. Вершники тим часом від’їхали поза межу стрілу й спинилися, очевидячки, чекаючи на відповідь. Лист був написаний до оборонниць замку, головне ж — до Орисі, а писав його до неї її коханець Корецький, на котрого вона вже двічі підіймала смертодайну руку; писав він ось що:

«Польний гетьман, яснійший пан Лянцкоронський, дивуючись мужності й одчайдушній обороні жмені ваших борців і бажаючи дарувати життя останнім завзятцям і їх родинам, радить вам віддати замок на капітуляцію, лишити в ньому всю зброю, а неозброєним вільно вийти з сестрами, жінками й дітьми куди завгодно, на що для забезпеки вашого життя й волі видадуть вам прохідні Речі Посполитої листи. Коли ж ви зречетесь цієї ласки й вперто змагатиметесь в своїм божевіллі, то він не пожалує тоді ні вашого, ані дітей ваших життя й від «Орлиного гнізда» й каменя на камені не лишить. Речинець для розсуду й виконання цього ласкавого призволення скінчиться увечері.

Далі, внизу, був ще припис, звернений особисто до Орисі:

«Сестро моя, життя моє й весь світе мій, Орисю! Чому доля не дала мені від руки твоєї вмерти? І щонайлютіша смерть була б мені в сто разів легша й миліша, ніж та ненависть, яку ти до мене маєш... і маєш несправедливо. Ради моєї й твоєї матері, що передчасно загинули від руки катів, ради всього святого в світі дай мені можливість виправдатися перед тобою: я не смерті боюся, а, лишень, боюся невиправданим полягти в домовину. Я стоятиму нерухомо доти, доки ти не виставиш білої корогви на башті й не впустиш мене хоча на годину повідати тобі мою щиросерду й передсмертну сповідь».

Лист затріпотів в руках Орисі, щось гаряче ворухнулося в серці, сповнило відрадою груди й теплими самоцвітами очі зросило; вона відірвала той клаптик листа, де був припис до неї, й сховала його на своїм стурбованім лоні.

Потім вона встала й звеліла скликати громаду на цвинтар, запросивши туди й отця Василя; на мурах же й баштах приказала поставить дітей.

Коли всі зібралися, Орися прочитала громаді листа Лянцкоронського й попросила всіх висловити свої думки про це на польовій раді.

На раді перше слово, певна річ, було дадено панотцеві.

— Діти мої! — почав він, розміркувавшись гаразд над змістом листа Лянцкоронського, — Я вбачаю, що в цій магнатській ласці обіцяно вам тільки життя, а про нашу святиню, за яку ви й проливаєте кров, не згадано ані жадного слова, її призначено на руїну й блюзнірство.

— Не продамо нашої церкви й за наше життя! — вигукнув старий, сивий запорожець, що теж прийшов на раду.

— Не продамо! — гукнули навкруги й жіночі голоси.

— Життя, певне, коштовний дар божий, — провадив панотець далі, — але суть коштовніші дарунки, що надані нам духом святим, це — чиста віра в творця всесвіту. Життя — це часове благо, та навіть і не благо, а тягар душі. Душа ж безсмертна, й якщо її положено за «друзі своя», за святу віру, вона досягне в світових житлах божих осягнення довічного раю.

— Так яка ж ваша рада, панове? Що відповісти на цього листа, що нам прислано? — спиталась Орися.

— А ось що, — сказав лисий дід. — Зброї козак нізащо на світі не віддасть в руки ворожі; ми ж ні свого життя, ні життя наших жінок та дітей не цінимо, а шануємо, лишень, нашу віру святу, та рідну Вкраїну, та свободу нашого вільного люду!

— От тільки, панове, — завважила одна з молодиць, — ми тут раду радимо без пана сотника і без старшини, а їх би слід було запитати.

Всім стало ніяково, й ніхто не знайшов, що відказати на цю правдиву увагу.

Але Орися виступила наперед і гордо підняла голову:

— Я за батька відповідатиму й певна, що з моїм словом він згодиться завжди й всюди. Не здаватись ні на які улесливі слова ворогів, а вмерти всім при зброї, боронячи до останнього наші святощі! Але й вмираючи силкуватись залучити за собою в могилу якомога більш ворогів!

А Катря, вискочивши усередину кола, простоволоса, з блідим обличчям і шаленим поглядом, мов божевільна, гукала:

— Усім їм смерть! Всім їм загин! Вони відняли у мене все, й тепер тут — пустка, пустка! — била вона себе кулаками у груди. — Не треба мені життя, бажаю, лишень, їхньої, бузувірів, смерті! Поможіть, хто в бога вірує, помстити оцім собакам! Поможіть помститись.

Вона, як божевільна, почала битися, й насилу вже її заспокоїла та взяла бабуся.

Рада розійшлася. Більша частина людей пішла по своїх місцях з непохитним завзяттям та відвагою, а як ще декого й брав страх, то й він мусив був зникнути перед лицарською відвагою більшості, що складала перевагу.

Орися пішла на башту й, стоячи біля корогви, боролася з почуттям громадського обов’язку — не допустити ворога висловитись, і з почуттям страшенної спокуси — хоч ще раз перед смертю побачити свого коханого друга. «Яке оправдання він може принести? — займався в Орисиному серці бурхливий осуд, — Нема в світі таких причин, що б могли виправдати зраду своєї країни, зраду супроти свого народу, — нема їх!

Але він так щиро пише, так заприсягається, що він не винен... Гріх же не вислухати його й примусити обвинуваченим лягти в домовину!»

Орися підняла білу корогву й наказала впустити до брами одного, лишень, шляхтича.

Сонце кривавим, огневим колом вже сідало, виграючи червоним золотом на церковній бані, рожевою загравою квітчаючи, зубці мурів, білі намітки молодиць, що стояли на них, і високі шпилі вартових башт.

Орися чула, як завищало залізо на ланцюгах мосту, як заскрипіли окуті залізом ворота, — й заніміла, дожидаючи.

Але ось чутно кроки, й на баштовий мур зійшов стурбований Корецький й зупинився мов остовпілий...

Орися, вагаючись, перша урвала важку тишу й здавленим голосом, бажаючи виявити певний спокій, сказала:

— Громада, вислухавши листа пана Лянцкоронського, ухвалила переказати через пана гетьманові, що жадна душа не згодилась на його умови, а всі ладні вмерти за Україну та за святу віру!

— Вислухай мене, Орисю, — благаючим голосом по довгім мовчанню почав Антось. — В моїй долі є страшенне, безщасне непорозуміння, яке оплутало моє життя, зламало суджений мені талан і зсушило мій мозок. Твоя родина пригріла мене й виховала за рідного сина, а ти стала мені ближчою від сестри.

— Ох, не згадуй, пане, колишнього! — перервала Орися.

— Ближчою від сестри, від неньки, — підніс голос Корецький, — ближче навіть мого власного серця! Спочатку інколи ще випливали мені в голові зовсім інші картини дитячих літ, але дедалі вони поволі похмарніли й зникли зовсім... А те бурхливе, вільне та широке життя, яким жило наше козацтво, стало мені рідним і цілком привабило до себе моє серце. Я став козаком, я загартувався в їхньому безмежному завзятті, я неабияким став і межи запорожцями. Вір мені, що я й тепер таким же лишився... Півроку назад мене впізнав воєвода Чарнецький.

— Цей хижий вовк, ця ненатла звірюка! — з жахом скрикнула Орися, сплеснувши руками.

— Так, він — звір, тепер і я це казатиму; а проте він матчин брат... Так от, Орисю, він разом з ключником впевнився, що я нащадок вельможного роду Корецьких, котрі стояли близько трону й володіли незліченними скарбами, що я з роду католик. Панське кодло я вважав за найбільшу кривду, котра перешкоджає королівській владі чинити добро й злагоду в своїй вітчизні. Чарнецький, єзуїт душею, укупі з іншими побратимами, побачивши загартованість моїх поглядів, зумів, одначе, привабити мене на свій бік. Він признав мої погляди зовсім правдивими, але, немов справді до щирості, вимагав від мене, яко сина свого краю, державної мужності... Він вимагав, щоб я з своїми поглядами прийшов до стерна уряду й переконав туманіючу в мороці неуцтва шляхту зректися цього братовбивчого грабування, не видирати від оборонців своєї країни права, не знущатися над їх святою вірою...

— Ну й що ж?! — запиталась Орися, всім серцем спочуваючи знайомому, не вмерлому почуттю.

— Виявилось, що все це брехні та лукавство! І в мене лишилась в серці тільки образа, що марно потрачено півроку, марно прийнято на душу муки через розлуку з тобою, через утрачене кохання...

— Не втрачене, — тихо промовила Орися, — але слухай, Антосю: за що ж я так страшенно каралася, коли й без того моє життя лічилося днями?

— За що? Не знаю! Прости мені, моє ясне сонце, якщо я спричинив тобі хоч на хвилину страждання. Втікаймо від цього пекла; я маю великі скарби; ми знайдемо десь в іншому краї, де забажаємо, собі щастя!

— А мій батько та мої друзі загинуть під руїнами? — спитала зблідла Орися.

— А що ж робити маєм? Що робити?!

Корецький схопив її руки й притулив їх до своїх уст.

— Якщо ти не хочеш втікати, — вигукнув він розпучливо, — то візьми цю шаблю й вбий мене!.. Коли ти віддаєш себе на загин, то мені не лишається вищого щастя, як вмерти — й вмерти від дорогої руки!

— Так вмерти зі мною, мій дорогий, коханий, — шепотіла Орися, поклавши свої руки на Антосеві плечі й гостро дивлячись йому в вічі, — задля тебе щастя? Так без мене тобі тяжко жити на світі?

— Страшенно!

— Ну, так слухай же! Коли ти мене так щиро кохаєш, о, тоді ми з тобою не розлучимось!..

— Мій ти раю! Щастя моє! — перебив її, мов ошалілий, з радощів Корецький.

— Слухай-но, вгамуй себе: за нами зорять, тобі час іти... Тут є одно потайне місце, де можна переховатись, приходь туди. Хоч би саме пекло гвалтувало, нас там не знайдуть. Перечекаємо трохи й потім не розлучимось. Ось ключ від потайних дверей, до них треба йти через печеру, що починається он там, край бескида, де терни.

— І ти прийдеш? — захлипуючись від радощів, спитав Антось.

— Прийду. Ось візьми ключа. Коли я довіряю тобі таку тайну, то діймай віри й мені!

— Вірю, вірю!

— Дожидай третього вибуху з цієї плющихи; це буде гасло, що я йду в підземне місце, а тепер... бувай!

Шляхтича вивели за браму, й знов брама зачинилась за ним, і піднявся на ланцюгах висючий міст. Але Антось тепер ішов без краю щасливий, цілуючи дорогий задля нього ключ.

Лянцкоронський, одержавши звістку, що козаки зреклися його умов, поручив закінчити облогу Чарнецькому. Вночі Чарнецький присунув до пригорода гармашню й поставив її на окопах. Уночі ж обережно, гаразд замерзшим ставом, рушили й татари, оточивши містечко.

А сотник, востаннє зібравши решту своїх орлят, так почав казати:

— Слухайте, братчики! Хоча ми тут і поставили дві гармати, а правду кажучи, тепер нас відразу задавлять.

— Проте не відразу, — відказав Шрам, — що ж, звичайно, сила й солому ламле...

— Так ось що: ти, Бабуре, й ти, Жидолупе, засядьте з молодятами на праву та ліву руч по хатах, і як вороги ринуть вже на майдан, то ви запаліть навкруги хати й вдарте ззаду.

— Чудово! — додав запорожець, — Хоч буде видно на той світ шляху шукати!

Всі зареготались. Сотник звелів викотити два барила горілки й запросив козаків частуватись.

— Ну, товариші мої дорогі, щирі сини України, вип’ємо ж востаннє і на прощання за наш славний народ і за наші душі, — сказав він, — та даймо, братове, один одному козацьке слово: коли будемо коло світлих східців престолу божого, то всім нам благати милосердного бога, щоб послав він щасливу долю нашим братам і дав спокій нашій окуреній димом і залитій кров’ю країні!

— Даємо слово козацьке! — відгукнулись усі одностайно.

Не встигло зійти ясне сонце, як у містечку над табором розгорнулося саме пекло. Задрижали стіни в хатах, посипалось з дзвяком скло й шарування на землю, застогнали, заревли ядра гарматні, пробиваючи дошки, ламаючи вози, розкидаючи тури й кришачи міцні замкові мури.

Сліпий кобзар з розхристаними грудьми, без шапки, стояв на мурі й співав натхненну думу:

— Ой славо, козачая славо!
Така твоя доля кривава...
Ти за щастя рідного краю
Закликаєш нас завжди до раю!..

Замовкли вибухи, й почалась нерівна рукопашна різанина. Поранені стрілами, котрі ще стриміли у них на тілі, лицарі-борці налягали своїми останніми силами, щоб якнайдорожче продати своє життя, але на кожну їх шаблю опускалося десять. Озвірілі козаки з нелюдською силою рубали голови ворогів, сікли їм шиї, кришили кістки й самі падали під ударами шабель без стогону й скарги, а скрегочучи, лишень, зубами, що не встигли помститися.

— Гей! — гукнув слабнучим голосом увесь скалічений сотник. — Боронитися нам більше несила, так не давайтеся живцем у руки, а краще рубайте, братці, один одного!

— Чуємо, пане сотнику! — відповіло навколо небагато вже голосів.

І сп’янілі відважні козаки, дивлячись на смерть, що буяла навкруги, мов несамовиті, почали рубати один одного.

Усі вже товариші полягли навколо сотника, вже він востаннє зацідив свому щирому другові перначем по чуприні, коли раптом схопили його за плечі п’ять дужих татар і накинули на шию аркана.

— Гей, братці, не давайте мене живцем на муки! — підняв до мурів помутнілі очі сотник, — Дочко! Не давай батька!

— Не дам, тату! — відповіла твердим голосом Орися й стрельнула з мушкета йому саме в голову.

Куля добре влучила й заспокоїла сотникову турботу на віки вічні.

Орися миттю спустилася з муру, прямуючи до ляди над льохом. Там вже стояла Катря з двома смолоскипами. Розлігся тягучий дзвін «по мертвому» й прокотився сумною луною геть по долині.

Всі, що були ще живі, святобливо увійшли у відчинені двері церкви й засунули їх тяжким засувом. Панотець Василь у чорній ризі, роздавши усім по запаленій свічці, почав правити заупокійну панахиду по душах, що стояли вже перед ворітьми іншого невідомого життя...

А вороги, густими хмарами оточивши замкові мури, не наважувались лізти на них, жахаючись шаленої відваги «схизмацького бидла».

Викликалось кілька завзятців. З острахом полізли вони по драбинах на самі мури й здивувались такій несподіванці: на дворі замку все було пусто. Ця звістка зразу облетіла все військо; воно аж загуло від радості, й в одімкнуту браму посунуло цілими хмарами зажерливе до грабіжки живе військо.

А з церкви було чутно журливі співи, й сумні акорди тихо коливалися у спокійному повітрі. Покидаючи цей світ, осяяні тьмяним блиманням свічок, всі спокійно дожидали смерті й велебно співали «Со святими упокой, Христе, душі раб твоїх...»

А глибоко в льоху під церквою блимала факля, увіткнута в землю, де Орися, тріпочучи серцем, дожидала Антося. От в дверях дзенькнув замок, і він, її виправданий друг, з’явився перед її очі, повний щастя.

— Мій любий! — кинулась до нього Орися, — Тепер я скажу, що кохаю тебе, кохаю святою любов’ю й життя своє безталанне зіллю з тобою навіки!

— Навіки! До могили й за могилу! — з палом вигукнув Антось, схоплюючи її в обійми.

— Пора! — здалека почувся оклик в льоху, — Підпалюють церкву!

— Пора! Летімо ж, мій орле сизий, укупі! — міцно обняла Орися ошалілого від щастя друга свого й лівою рукою кинула факлю в бочку з порохом...

Сяйнула блискавка, саме пекло розверзлося... «Орлине гніздо» укупі з святкуючими звитягу ляхами злинуло в повітря. Але не чутно було вже ні гуркоту, ні тріскоту руїни цим душам, що покохались так щиро. Полинули вони в осяяну довічним сяєвом далину, де нема ні сліз, ні ридання, ні тяжкої журби, ні злоби, де панує, лишень, одна свята та безкрайня любов...