Іван Франко

Перехресні стежки (скорочено)

Але кіт занюхав ту ковбасу та трохи надгриз її. Стальський був страшенно лютий і вирішив поставити хитрий капкан на пухнастого злодія.

Десь опівночі всіх збудив страшний нявкіт. Валеріан зіскочив зі свого ліжка, немов тільки й чекав цього. Те, що було потім, Рафалович згадує, як страшний сон. Стальський мучив кота різними способами: «бив його в мішку наосліп, вішав за шию, прищемивши хвіст розколеним з одного кінця поліном, виривав пазури, випікав очі, колов шилом, напихав у ніс товченого перцю і скла. М'явкіт, жалібний писк нещасного кота чути було здалека, хоча Стальський робив свої катівські операції в садівницькій будці, що стояла серед широкого саду, далеко від людських хат. Рафалович ще раз здригнувся, пригадавши собі, як він усі ті ночі, чуючи далеко той м'явкіт, не міг заснути і як одного вечора зо сльозами цілував руки Стальського, просячи, щоби дарував життя котові. Але його просьба була даремна. По п'ятьох днях кіт таки здох; здається, його доконав сильний мороз. Але малому Геневі ще довгий час щоночі причувалося жалібне м'явкання і котячий писк, мов плач малої дитини, він кидався крізь сон, кричав і плакав, а рано вставав змучений, з болем голови і закислими очима».

Рафаловичу було дуже неприємно, що саме зараз, коли він вступає в нове життя, має великі плани, йому «перебігає дорогу оця скотина в людській подобі».

Стальський запропонував Рафаловичу пообідати разом, Євгенієві незручно було відмовити, і він прийняв запрошення.

Намагаючись припинити набридливі розпатякування Стальського, адвокат попросив його розповісти дещо про відносини в тутешнім суді, бо це могло б йому бути потрібним у подальшій роботі. «І з уст, що тільки що так і бризкали симпатією та компліментами, полилися потоки неймовірного бруду, пліток і погані».

Вже й пообідали, і каву випили, а Стальський усе «оповідав міські плітки та судові скандали». Євгенієві хотілося спекатися Стальського, бо його балаканина псувала настрій, але це було не так вже й легко зробити. Той знов і знов розповідав якісь нісенітниці, але коли торкнувся стосунків між чоловіком і жінкою, то «Євгенію, не знати чому і звідки, причувся розпучливий м'явкіт катованого кота». Він здригнувся, попрощався зі Стальським і пішов до свого готелю.

Стальський дізнався, що Євгенієві потрібно найняти житло, знайшов гарне помешкання і наступного дня запропонував Рафаловичу переселитися туди. За кілька днів адвокат уже облаштовувався в іншому будинку.

День був чудовий, і він ішов, роздивляючись на всі боки, немов знайомлячися з містом.

«Нараз щось немов шпигнуло його; він стрепенувся, мовби несподівано діткнувся проводу електричної батареї. Напроти нього йшла висока, струнка жіноча постать у скромній чорній сукні, в чорнім капелюшку з простеньким білим пером, з лицем, заслоненим чорним, досить густим вельоном. Здалека він не міг розпізнати її лиця; те, що так торкнуло його, було якесь неясне загальне вражіння, вражіння її постави, росту, рухів, ходу — рівного, повільного і плавного. В тім усім було щось таке, що відразу порушило в його душі якісь давні спомини і прошибло його наскрізь. Вона йшла напроти нього, і його очі силкувалися пізнати її лице під вельоном».

Жінка звернула праворуч і щезла «серед густої купи міщан».

У Євгенія сильно забилося серце, у голові затуманилося. «Що се таке? — думалось йому. — Вона чи не вона? Ледве, щоб вона! Відки б вона взялася тут? Але постава її, хід її, той хід, котрий я, здається, пізнав би між тисячами! Та ні, не може бути, се не вона!»

Декілька днів по тому Євгенієві, відповідно до прийнятого звичаю, довелося зробити необхідні візити. Він був у президента суду, потім у старости, потім у бурмістра; далі пішов до віцепрезидента суду, до податкового інспектора і до директора гімназії, побував у інших поважних людей. Усі вони розмовляли з адвокатом дуже солодко і улесливо. Євгенія неприємно вражало таке запобігання перед ним, а особливо огидно було йому слухати, як усі ті поважні люди поливали брудом одне одного. «Йому робилося страшно при думці, що й його, може, жде та сама доля: бовтнутися з головою в отеє каламутне озеро і потонути в ньому з душею і тілом. Та у нього були свої плани роботи, що давали йому відваги. Він постановив собі якнайменше стикатися з сим товариством і витворити довкола себе інший світ, інше товариство, хоч би се мали бути прості передміщани та селяни. Він мав намір розпочати просвітню роботу, а далі й політичну організацію в повіті, стягати сюди помалу добірні інтелігентні сили, витворити хоч невеличкий, та енергічний центр національного життя, — і се додавало йому духу серед важкої канцелярійної праці і серед того струпішілого та запліснілого товариства».

Лише візит до бурмістра був не подібним до інших. «Бурмістр був лікар, жид, але гарячий польський патріот, один із видніших діячів так званого асиміляційного напряму. Він був одним із немногих галицьких жидів, що брали участь у польськім повстанні 1863 року, і то не з метою — зробити ґешефт на повстанні. Се здобуло йому велику повагу серед поляків».

Хоч лікар з цього чоловіка був поганий, проте він мав гарний розум. Оженившись на багатій жінці, пан Рессельберг став одним із найзаможніших людей у місті, згодом увійшов до міської ради і був швидко обраний в бурмістри.

Коли Євгеній розмовляв з бурмістром, прийшов пан маршалок повітовий Брикальський. Саме в нього виграв свій перший процес Рафалович, і тепер пан маршалок мав намір завести з ним дружбу. «Адвокат і лікар не вибирає собі клієнтів, але йде там, де його кличуть, і показує, що вміє, — незвичайно добродушно мовив маршалок. — А я щасливий, що, хоч на власну шкоду, пізнав такого знаменитого адвоката. О, будьте певні, я далекий від того, щоб мати вам за зле вашу адвокатську оборону, хоч ви там і підмалювали мене трошки... теє... теє... Я знаю, ви молодий чоловік, ідеаліст, русин, народолюбець і хлопоман. У вас хлоп — то святий, а шляхтич — то тиран, плантатор, кровопійця [...] Наперед тішуся, що будете мати нагоду пізнати ближче тих своїх ідеальних хлопів».

Євгеній думав було щось заперечити, але пан маршалок не дав нічого сказати. Потім попросив прийняти його в число своїх клієнтів. «Сам пан маршалок, — відповів Євгеній, — сказали, що адвокат і лікар не вибирають собі клієнтів. Правда, не все і не всюди се справджується, бо я справи против хлопів ніякої не прийму, але у всяких інших справах радо служу».

Стальський щось довго не з'являвся до Євгенія, а той і не дуже сумував за ним. Одного разу, виходячи досить пізно із суду, Рафалович випадково зустрів Валеріана, який перед тим десь добряче випив. Рафалович був не дуже радий тій зустрічі з п'яненьким чоловіком, але із чемності запросив його завітати до свого помешкання, яке було неподалік.

На подвір'ї біля будинку якоюсь роботою займався сторож, «високий, понурий і мовчазний чоловік, з блідим лицем, з чорною бородою і дико блискучими очима». Євгенію завжди здавалося, що сторож тримається якось відлюдькувато, але досі не мав нагоди розпитати про нього докладніше.

Стальський, побачивши сторожа, показав на нього пальцем і став сп'яну голосно кричати: «Ось хто правдивий тиран! Баране! Ну, розповідай пану адвокатові, як ти втопив свою жінку. Еге, сей не завагався.