Іван Франко

Перехресні стежки (скорочено)

Ця розмова зіпсувала Євгенієві настрій на весь тиждень: з недовірою поставилися саме ті селяни, інтереси яких він успішно захищав, ті, кому він зробив стільки добра. Він був впевнений, що селяни, вийшовши від нього, підуть просто до свого орендаря Шльомка, який їх же і обдирає, і скажуть, що пан адвокат порадив їм купити панське добро. «Ще й прибрешуть дещо, бо слухали нерадо і відійшли, не зрозумівши добре, чого я хочу», — думав Євгеній. І він вирішив, що при першій нагоді поїде в Буркотин.

Рафалович визирнув у вікно і побачив сторожа Барана, який поводився якось дивно.

Ідучи на обід, Євгеній знову побачив сторожа на подвір'ї, той «впер у нього свої блискучі очі, дивився на нього довго і вперто, не змигаючи». В тих очах, так здавалося адвокату, був якийсь сум, змішаний з болючою цікавістю.

Якось увечері зайшов до Євгенія Стальський і запросив його до себе в гості. Хоч як відмовлявся Рафалович, посилаючись на справи та пізню годину, проте перевдягнувся у «візитовий» костюм і поїхав до Стальських. Коли він зайшов до вітальні, з бокових дверей з'явилася висока постать у чорній сукні. Валеріан заходився їх знайомити:

«— Се моя жінка. Пан доктор Євгеній Рафалович. Євгеній зирнув і остовпів. Се була Регіна».

Вже настав ранок, а Євгеній ще спить. Цілу ніч його мучили неспокійні сни. «Йому сниться широчезна площа — не то пасовисько, не то колюча стерня. Свіжої зелені, цвітів, дерев ані сліду. Довкола сіро, буро, непривітно, безлюдно. Він іде й іде якоюсь безконечною стежкою, йде Бог зна куди і за чим. Він утомлений, знесилений, пригноблений сею величезною пустинею, але, не перестаючи, йде, йде, йде чимраз далі.

Та ось поперек його дороги простягається чорна стрічка, закривлена по обох краях обрію. Він пізнає: се велика ріка перерізала йому дорогу. Здалека він видить тільки її супротилежний берег — стрімкий, високий, мов викроєний у чорній скелі. [...]

Та ось він стоїть над рікою. Широка просторінь каламутної води обрамована в формі великої еліпси чорними стрімкими скалами. Думав би — се озеро, але тріски, жмутки піни або стеблинки, що пливуть швидко по тім водянім дзеркалі, показують, що се справді ріка, показують, відки вона випливає і куди пливе. Он там на заході з-за високого кам'яного щовба¹ випливає вона, а там на сході щезає за таким же щовбом, що заслонює перед очима дальші закрути величезної водяної зміюки.

Євгеній стоїть над рікою і вдивляється в її каламутну воду. Та ось далеко на заході заторохтів бубон, загудів бас, затягла тонесенько скрипка. Євгеній зирнув у той бік і побачив, як із-за чорного кам'яного щовба виринула велика дараба². На сіро-сталевім тлі ріки вона відразу визначилася мов ярка зелена пляма — так рясно була обмаєна смерічками, по краях обвита хвоїновими вінцями, встелена пахучим листям, шуваром та сітником. А коли надплила ближче, Євгеній міг розпізнати те товариство, яке плило на дарабі. При передній кермі працював, зігнувшись у дугу, старший гуцул у лисячій клапані на голові і з люлькою в зубах; його лиця Євгеній не міг розпізнати. За ним на лавочці сиділи чотири музиканти, а далі на таких же лавочках, уставлених простокутником, сиділо досить численне товариство. Паничі й панночки в балових строях, порозсаджувані парами. У панночок у руках пишні букети, на їх сукнях фуркочуть широкі барвисті стяжки; паничі держать у руках кришталеві чарки, інші відкорковують бутельки з вином, чути окрики, срібні сміхи, цокання чарок. Посередині чотирикутника стоїть найвища лавочка, коротка, лиш на дві особи. На ній сидить молода пара. [...]

«Хто ся молода пара? Хто ся пара?» — запитує сам себе Євгеній. Напружує зір як тільки може і вдивляється в пана молодого. Щось таке знайоме йому, а при тім якесь чуже. «Хто се такий? Де і коли я знав його?» Довго мучиться його уява, аж нараз йому мигнуло несподівано: «Адже ж се я сам! У тім самім фраку, в якім сідав до докторського екзамену, в тій самій краватці, з тою самою шпилькою. І як же я міг не пізнати себе самого? Правда, відтоді десять літ минуло. Невже я за той час так відмінився? Постарів, обносився?»

Потім це видіння зникає, і через якусь мить «серед каламутних хвиль мигнуло щось біле, мов колода дерева, свіжообдерта з кори. [...] Се не дерев'яна колода, се біле тіло жіноче. Випручалися мармурові груди з рожево-вишневими пуп'янками. Розкидані по воді руки, виринає, то знов тоне в воді голова з лицем, піднятим до неба. Хвиля гойдає те тіло, розчісує довге золотисте волосся. Ось лице до половини піднялося з води. Очі відчинені, і на них примерз навіки вираз невимовного страху, нестерпної муки. Уста напівотворені, лице бліде, тільки на чолі царює надземний супокій.

І Євгенію здається, що він пізнав сю втоплену нещасливу жінку. Він скрикнув страшенно і, не надумуючись, кинувся в воду. Він почував у своїй сонній свідомості певність, що вона вже нежива, що її ніякою жертвою не верне до життя, але він чув, що мусить кинутися в воду і витягти се тіло з тої водяної могили. Зашуміла хвиля, заклекотіла безодня, вода обхопила його зо всіх боків — і він прокинувся».

Євгеній був мокрий — від поту. Його груди дихали важко; «затуманена голова довго не могла прийти до повної свідомості».

Рафаловичу почали пригадуватися всі дрібниці вчорашнього візиту до Стальських. Регіна не дуже постаріла, навіть поповніла трохи, щоки цвіли невеличкими рум'янцями, уста були досить свіжі, «на лиці, ані на чолі ані морщиночки, ані сліду борозни, проведеної внутрішнім горем». Виглядала, як багато інших жінок, а її спокій надавав їй навіть вираз якоїсь тупості і байдужості. Це страшенно болюче вразило Євгенія; «се було так, немовби хтось із вівтаря, виставленого в його душі, здирав найкращі окраси».

«Так се вона? Вона, моя Регіна, мій ідеал, моє божество? — повторяв він у своїй душі сотні разів. [...]

Вона все ще стояла на місці і не зводила з нього напівзачудуваного, напівтупого погляду. Стальський підійшов до неї, лагідно всміхаючись, і шепнув їй до уха:

— Не дурій, ти, комедіантко! Не вдавай ідіотку! Іди до кухні і припильнуй, щоб Онуфрова приладила нам вечерю. Повечеряєм усі троє. А не роби мені комедії, розумієш? Не доводи мене до того, щоб я при чужім чоловіці наробив тобі скандалу.

І він легесенько взяв її за плечі, і, вдаючи, немов проводить її до дверей, формально випхав її з покою».

Думка, що Регіна — дружина Стальського, була для Євгенія нестерпною: «Бачиш, бачиш, ось яке ти вибрала! Не мала настілько сили волі, щоб піти за голосом серця, щоб опертися тітці, так ось яке запопала!»

Євгеній, згадуючи вчорашній вечір і свої почуття, дивувався, як серце його витримало, коли він дивився на «приниження і потоптання улюбленої жінки».

Ще вчора вранці він не припустив би, що міг бути свідком такого зневаження свого ідеалу. Йому здавалось, що розірвав би, зубами загриз чоловіка, що посмів би навіть думкою зневажити його ідеальну Регіну. А ввечері він дивився на руйнування свого ідеалу і не рушився з місця. Як це могло статись? Щось зупиняло його, паралізувало його волю. «Ся Регіна — то не була його Регіна. То була якась виблідла, невдатна копія його ідеалу. У неї не було того чарівного блиску, що колись так раптово, безвідпорно заполонив його душу. Від неї — Євгеній чув се — не виходила та магічна сила, що тягла його і віддавала їй на власність тоді, в щасливі дні їх спільних відвідин у школі гри на фортеп'яні. Йому здавалося часом, що оте довголітнє життя в такій поневірці скалічило, обезсилило її душу, а іншим разом він з почуттям глибокої гіркості уявляв собі, що се його власне терпіння по розлуці з нею, його власна туга, і скорбота, і жалоба по ній стає муром між ним і між нею, мов обтернений пліт, через котрий не можна перебратися, не зранившися.

А Стальський тим часом сів насупроти нього і спокійнісінько, мов нічого й не бувало, почав забавляти його розмовою. Полились потоки звичайних поговорів. [...] Але в тій хвилі ввійшла Регіна, і увага обох мужчин звернулася на неї».

Коли Регіна, переодягнувшись до вечері, увійшла до кімнати, важко було зрозуміти, чи то божевілля, чи жарт: «Біла шовкова спідниця, такий же, штучними перлами спереду вишитий і білою коронкою на грудях облямований станик, волосся розпущене, на руках тілистої барви рукавички аж по лікті, на ногах білі атласові черевички — отак увійшла Регіна до салону. Ішла звільна, мов напівсонна, зі спущеними вниз очима, мов справді панна молода до шлюбу». Тільки її лице виглядало пожовклим, на шиї видно було зморшки, під очима — синюваті тіні.