Іван Франко

Перехресні стежки (скорочено)

Регіна, плачучи, розказала, що ця сукня була символом її найбільшого нещастя. Її десять років тому на неї вдягнула тьотя, яка, здавалося, в цю сукню «закляла всіх злих демонів», що мали її мучити. «Вони зробили своє». Регіна відверто сказала, що знала Рафаловича ще до заміжжя і навіть була в нього закохана.

«— Ах, браво! — радісно скрикнув Стальський. — [...] От гарно! Пане меценас! Дорогий мій! Позвольте повітати вас яко ідеала моєї жінки! От несподіванка! От правдивий празник для мене!

І він кинувся обнімати Євгенія, що стояв мов оглушений сею несподіваною сценою.

— А я, ідіот, і не знав, що я розлучив колись два закохані серця! Ну, привітайтеся хоч тепер як слід! Регінко! Прошу не женуватися! Пане меценасе! Я чоловік ліберальний. Борони мене Господи, щоб я хотів стояти вам на заваді. Але ж прошу!.. — І він узяв Євгенія за руку, щоб повести його до своєї жінки.

У Євгенія заклекотіло щось у серці.

— Пане, — прохрипів він, — не маєте права брати мене на глум! Випрашаю собі дуже таке поводження! Добраніч!

І, відіпхнувши від себе Стальського так, що сей покотився на софу, він хопив свій капелюх і пальто, вибіг на ґанок, відтак на вулицю».

Того вечора Євгеній довго ходив по своєму покою, безтямний, мов одурілий від того, що бачив і чув. Потім роздягнувся і потонув у якесь важке забуття. А вранці, коли нерви його трохи заспокоїлися, він «силкувався дійти до ладу з тими споминами». І він звертався до жінки, яку єдиний раз у житті покохав: «Чи ржа великого страждання сточила тебе, чи тілько каламутна хвиля буденного життя сполоскала з тебе ту чарівну краску, яка колись мені видавалася огнем твоєї душі? Віддай мені мій ідеал, що ще вчора до вечора яснів у моїм серці, окружений ореолом непорочної чистоти, святості і вічної юності! Віддай мені мою любов, предмет моєї туги! Віддай мені найкращу частину мойого «я»...»

Євгеній звинувачував себе в тому, що Регіна ледь не божеволіє від такого страшного подружнього життя, адже чоловік «знущається над нею, кождим словом шпигає, кождим позирком ранить, кождим рухом топче її...» «Та невже ж у мене нема ані крихітки серця? Невже разом з любов'ю я стратив здібність до простого людського співчуття?» — карав себе адвокат.

Отямитись від цих думок змусив Євгенія прихід пана маршалка Брикальського.

Візит Брикальського був пов'язаний з тим, що його селяни, повернувшись з міста після розмови з Рафаловичем, відразу прийшли до нього і сказали, що пан адвокат підбурює їх скупити панське майно. Євгеній аж потемнів увесь, вражений тим, що його розмова з селянами, щира і відверта, буде мати такі небажані наслідки.

«Пан маршалок бажав відразу розбити, здемаскувати Євгенія, любуватися його заклопотанням, коли побачить, що його бунтівницька агітація серед селян відкрита, зраджена тими, кому мала вийти на користь... А тим часом він побачив, що Євгенія не так легко збити з пантелику, побачив надто, що його власна брехня відібрала йому значну часть тої певності і смілості, яка була би потрібна для повалення такого зручного противника».

Відвідини маршалка справили на адвоката гнітюче враження.

«Дивне те людське серце! Найбільше своє щастя, найбільшу розкіш бачить у тім, щоб задати другому болючий удар, зробити його нещасливим, відібрати йому віру в людей і надію на ліпше! Адже тілько се побожне бажання надавало пану маршалкові при вході сюди такий щасливий, тріумфуючий вид...»

Дуже засмутила Євгенія і поведінка селян: «А мої селяни! Чи бач, які політики? Дай, мовляв, підчорнимо адуката, оплюємо його і тим купимо собі панську ласку! Чудова перспектива для дальшої праці!»

Євгеній після цього відчував якусь спустошеність і виснаженість. Він мимоволі визирнув у вікно і побачив Регіну, яка сиділа в парку на лавці недалеко від його будинку. «Тепер якоюсь примхою долі їх стежки ще раз зустрілися, — і що ж з того? Стрічаються перехресні стежки на широкім степу та й знов розбігаються!.. Що вона мені тепер і що я їй? Нічогісінько. Перелетні тіні, що мигнуть понад долиною і не лишать по собі нічого-нічогісінько...»

Євгеній не в змозі був себе зупинити і, не тямлячи сам себе, вибіг на двір.

Зустріч з Регіною була сумною. Євгеній розповів про свої страждання протягом десяти років, розповів, як шукав її і вже не сподівався, що зустріне.

Регіна спитала, чи знайшов своє щастя Євгеній: «Адже ж у своїй праці ви знайшли собі мету життя. Я чула дещо про вашу роботу, а дечого догадуюся. Ви русин, а русини вперті на свойому. Ви чоловік з чуттям, значить — ідеаліст. Я певна, що ви маєте вищі цілі перед собою, силкуєтесь іти вгору і вести інших за собою. Адже так, правда?»

Потім вона розповіла, як вдень і вночі молилася перед образом Пречистої, проливаючи гарячі сльози. «Мати Божа, — молилася я, — дай, щоб я була для нього найвищим, найкращим, чим тілько може бути жінка для мужа! Щоб я йому була поміччю в пригоді, потіхою в горі, заохотою до всього доброго! Щоб я вела його до всього, що високе і чесне. [...] Ви жалуєтесь, що не могли забути мене. А я певна, що се, власне, була та провідна зірка, що не давала вам заснути спокійно, не давала заблукатися в темряві егоїзму, вела вас усе вище та вище».

Євгеній був розчулений цими словами, він запропонував їй розірвати огидливі пута, подати йому руку, щоб бути щасливими разом: «Я все віддам тобі. Покинемо сей город, сей край. Світ широкий. Подамося геть, хоч би за море. Я здоров, сильний, повний віри, а при тобі моя сила і віра зросте вдесятеро. Не згинемо. Заробимо собі на життя. Виборемо у нього все можливе. Видеремо у нього, що тілько дасться, з того скарбу людського щастя, який був призначений для нас».

Але Регіна відповіла, що не можна бути щасливими краденим щастям. На її думку, то була, б подвійна крадіж — її — від чоловіка, а Євгенія — від тих нещасних, віками кривджених людей, що потребували його. «А я — що я? Тепер ти бачиш у мені не те, що дійсно сидить перед тобою, а свій ідеал, той образ, який ти вилеліяв у своїй душі. А за день, за два прийде розчарування, запал остигне, і наше крадене щастя переміниться на нову тюрму, нові кайдани».

Але Євгеній не бажав слухати ці тверезі розмірковування і благав Регіну зробити все задля того, щоб вони нарешті поєдналися.

Щоб покласти край цій важкій для них обох розмові, Регіна впевнено встала і промовила: «Пане, я шлюбна жінка... чесна жінка. Мені не випадає слухати таких промов. Бувайте здорові!» І, не подавши йому руки, вона пішла геть, не озираючись.

Євгеній мав намір виїхати у своїх справах до села, зустрітися там з отцем Зваричем. Вранці адвокат покликав до себе сторожа Барана, щоб той замовив фіакр. Баран поводився якось дивно, плів якусь нісенітницю про чотирьох чорних коней, бо саме так, на його думку, їздить антихрист. Виявилося, що саме Рафаловича він і вважав втіленням антихриста в людській подобі. У Євгенія похололо в серці від тієї впевненості, яка була в Барановім обличчі. Але потім сторож прошепотів із виразом великого страху на лиці, звідки в нього ця невідчепна думка: «Ну, так знайте... Отець місіан мені сказав».

«Євгенію досить було не до сміху, але, почувши сей Баранів секрет, він не міг зупинити себе, щоб не зареготатися».

Увечері того самого дня сторож Баран звітував Вагманові, хто приходив до Рафаловича. Розповів також про селян з Буркотина, які кляли адвоката і казали, що він хоче занапастити їх справу, а тому й забрали свої папери від нього. Згадав сторож і про візит маршалка, і про жінку Стальського. Потім Баран пішов до шинку, зустрів там Валеріана і розказав, що його дружина зустрічалася з Євгенієм. Стальський напоїв сторожа горілкою і пообіцяв дати ще й гроші, аби той повідомив, коли Регіна зустрінеться з Рафаловичем наступного разу. Але попередив, що про це прохання ніхто не повинен знати. «А як що до чого, то скоч до мене до канцелярії, а як мене там нема, то додому, по дорозі заглянь сюди. Я конче бажав би їх захопити разом».