Іван Франко

Перехресні стежки (скорочено)

Євгеній прибув до Гумниськ своєчасно. Біля будинку суду на нього вже чекав клієнт, «гарний чорновусий мужчина років тридцяти п'яти».

Засідання вів суддя Страхоцький. «Суддя Страхоцький — то був маленький, худенький чоловік з надзвичайно малою головою і ріденькою бородою. Хоча мав уже близько шістдесяти літ, та, проте, виглядав щось мов недозріле, неустатковане. Його голос був пискливий, вираз лиця заляканий, очі вогкі, мов ось-ось йому збирається на плач, рухи нерівні, нерішучі, немов він ніколи не знав, що робити. В суді його знали всі як зовсім невжиточного суддю. Надзвичайно тупий у науках, він переходив у гімназії з класу до класу то просьбами, то протекціями, а одиноке, чого добре навчився під час університетських студій, се була гра в більярд. Зате коли прийшло до державних екзаменів, він був змушений перший раз у своїм житті напружити свій мозок. З тяжкою бідою він зробив судейський екзамен, але заплатив за нього дорого, бо по екзамені зійшов з ума. Його вилічили, але його духовні здібності від того часу зробилися, коли можна, ще менші, ніж були. Проте він вступив до суду, відбув приписану практику, замикав і судив людей, не тямлячи ані законів, ані суджених справ і маючи собі тільки одно дуже просте правило: робити відповідно до вказівок прокуратора».

Перед слуханням справи його клієнт сказав, що не сподівається її виграти, бо його супротивник ще вчора підкупив суддю. Ще вчора його Рухля голосила: «Ну, ну, піде Марусяк завтра на термін, а верне за місяць».

Ілька Марусяка Лейба звинувачував у крадіжці, хоча той нічого не вкрав. Звинувачений своїх свідків виставити не зміг. Але Рафалович використав слова Лейби і його свідків таким чином, що невинність Ілька було цілком доведено.

Коли Євгеній та Ілько вийшли на вулицю, той, навіть не подякувавши, сказав, що був впевнений у такому рішенні суду, бо «пан практикант — добрий панич. І недорогий».

Сумні думки заполонили Рафаловича, коли він повертався додому. Він і раніше був невисокої думки про судівництво, але те, що він побачив у Гумниськах, його вкрай розлютило. «До якої байдужності на закон і на людську кривду треба було дійти, щоб [...] видавати подібні вироки, як їх видає Страхоцький. [...] Практикант, як бачимо, бере, Страхоцький хоч ідіот, а також свою користь нюхом чує, а прокуратор, молодий чоловік, обтяжений сім'єю, дбає про аванс і, певно, не схоче для якоїсь там хлопської кривди заводити історій і робити скандалу, значить, псувати собі...»

Сумні думки трохи розвіяла зустріч з селянином Демком, який у пошуках худоби заблукав і охоче погодився, щоб його підвезли до села.

«Отсей старий, що заблудив у близькім сусідстві рідного села, що стоїть насеред гладкого, рівного шляху і не знає, в який бік йому додому, — чи ж се не символ усього нашого народу? Змучений важкою долею, він блукає, не можучи втрапити на свій шлях, і стоїть, мов отсей заблуканий селянин, серед шляху між минулим і будущим, між широким, свобідним розвоєм і нещасним нидінням і не знає, куди йому йти, не має сили ані надії дійти до цілі. «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підвезе тебе, мій бідний народе?» — зітхнув Євгеній».

Під час розмови з Демком Євгеній дізнався, що колишній адвокат пан Шнадельський часто буває в селі — «він їздить по селах і бере хлопські справи». Люди горнуться до нього, бо він уміє гарно обіцяти.

Знов Євгенію стає боляче за свій ошуканий народ: «Бійтеся Бога, люди! Але се ж не адвокат. Він не має права ніяких справ провадити!»

У корчмі за столом сидів панок яких тридцяти літ, високий, статний, зі здоровими вусами і гладко виголеним, трохи запитим лицем, а довкола нього з усіх боків сиділи і стояли, тиснучись докупи головами, селяни. Перед паном «стояла гальба пива; між селянами кружили дві квартові фляшки горілки; чарки і фляшки йшли з рук до рук. У коршмі стояла духота, запах горілки, мокрих кожухів, людського поту і міцного тютюну мішалися докупи. Пан за столом, внуривши очі в гальбу пива, говорив голосно:

— Остерігаю вас, браття хлопи, не вірте нікому! Не вірте панам, не вірте попам, не вірте урядникам, не вірте адвокатам, не вірте професорам, бо всі брешуть. Усі до одного. Всі тільки на те дбають, аби хлопським добром поживитися, з хлопа сім шкір здерти, а потім сміятися з нього, як із дурня».

Почувши це, Євгеній зрозумів, що його обов'язок — переконати селян не віддавати останні копійки ошуканцям і грабіжникам.

«— Люди, — говорив Євгеній, виступаючи на середину коршми, де йому зроблено місце, — знаєте мене, хоч не всі. Я адвокат Рафалович, той, що боронив вас у суді. Остерігаю вас, що сей пан Шнадельський не є жоден адвокат, ані жоден оборонець, не має права провадити ніяких справ, а хто йому повірить яке діло, може бути певний, що пропаде його діло і ті гроші, які дасть йому. Мушу вам ще сказати, що пан Шнадельський служив у суді і відтам його прогнали за крадіжки і за фальшиві векселі.

— Безличнику! Падлюко! — казився Шнадельський, але Євгеній стояв обернений до нього плечима і говорив далі:

— Остерігаю вас, люди: не давайте йому жодних справ ані жодних грошей, бо будете жалкувати, як буде запізно».

Розлючений Шнадельський кинувся на Рафаловича. І розпочалася бійка між селянами, бо одні підтримували Шнадельського, а інші — Євгенія. Рафалович сів на бричку і поїхав, а в корчмі ще довго вирували пристрасті.

Повернувшись додому, Євгеній докладно виклав у донесенні начальству про всі безчинства, які робив Шнадельський, про судові справи Страхоцького. Але скільки не розглядали в різних інстанціях факти, наведені адвокатом, — винних наче й не було. А селяни навіть не підтримали Рафаловича в його боротьбі за правду.

Справи пана Брикальського погіршились, бо на нього з усіх боків тиснули кредитори, а гроші було ніде взяти. Саме тоді він замислив шахрайство з повітовими касами, щоб «повернути гроші хлопської каси на латання дір вічно голодної [...] своєї власної».

Панові Шнадельському теж було невесело. Селяни поступово зневірилися в його адвокатській діяльності: «Зерно сумніву, кинене Євгенієм у селянські душі, почало, хоч помалу, сходити». Вони стали скупі на гроші, «лазили по судах, допитуючись, що зробив «пан адвокат» з їх справами, і тут довідувалися, що ніякого адвоката Шнадельського в суді не знають».

Якось один парубок його сильно побив за те, що той видурив великі гроші і нічого з обіцяного не зробив.

Шнадельський здавна мріяв виїхати до Америки, і ця думка його ніколи не покидала. Але для того треба мати великі гроші. Звідки і як їх узяти, йому було байдуже. «Він думав, що йому удасться натуманити потрібну суму в селян, але ся надія ошукала його».

Іменини пані маршалкової завжди справляли дуже пишно, але цього року гроші на святкування довелося позичати. Тому пан не намагався когось здивувати розкішним бенкетом.

Дізнавшись про те, що його боргові папери викупив Вагман, Брикальський дуже занепокоївся і вирішив зустрітися з лихварем. Вагман наполягав, щоб борги було сплачено якомога швидше, проте погодився трохи почекати до Великодніх свят.

Шнадельський разом із своїм приятелем Шварцом прийшли зустрічати Новий рік до Стальського. Регіна, хоч не спала, але не виходила зі своєї спальні. Розмова, спочатку ведена притишеними голосами, робилася щораз голоснішою. «В тій хвилі нечутно створилися двері від покою ліворуч, і в них стала Регіна, вся в чорному, бліда, мов із воску виліплена. Голосом, ледве чутним зі зворушення, вона промовила: