Іван Франко

Перехресні стежки (скорочено)

Староста був невдоволений активною громадською діяльністю Рафаловича. А Євгеній говорив, що ніяких потаємних підкопів не робить.

«А щодо лихварів і п'явок людських, то з тими у мене явна і безпощадна війна».

Якось до канцелярії Рафаловича прийшов високий єврей у довгім жупані, худий, з чорною бородою і довгими пейсами. Він представився Вагманом, власником будинку, у якому оселився Євгеній.

Старий лихвар розказав, що повітовий маршалок пан Брикальський має дуже великі борги, тому його маєток можна зараз дешево купити. Купивши маєток, пан адвокат міг би добре допомогти селянам, які вже не один раз оскаржують сваволю Брикальського в суді.

«Я би дуже хотів, щоб ви, пане адвокате, узяли цю справу в руки. Я знаю вас, вірю вам, що ви це зробите добре і на користь тих людей. А коли ви не схочете, ну, то я знайду собі жида, такого, що ще й у руки мене поцілує. Але не знаю, чи на тім скористають ваші люди».

Євгеній обіцяв зайнятися тією справою і попрощався з Вагманом. Потім він довго обмірковував слова цього незвичайного лихваря. Не все в них було йому зрозумілим, і він вирішив при найближчій нагоді розпитати про нього в інших людей.

Минали тижні, і Рафалович уже призабув було про свою зустріч з дамою в чорному. Аж ось якось він підійшов до вікна свого помешкання і побачив у міському парку на лавочці ту саму таємничу жіночу постать. У пам'яті сплив дорогий образ. «Невже се вона?», — питав він сам себе, не сміючи ворухнутися. Євгенія мучила непевність. «Коліна трясуться під ним, очі тривожно біжать по стежці до лавки — лавка порожня». До своєї кімнати він повернувся сам не свій, бо спогади далекої юності розтривожили Євгенієву душу.

Юнацька «драма була дуже проста». Ще в студентські роки на одному балу Рафалович побачив панночку, яка відразу впала йому в око. Він танцював з нею, але великого значення тій зустрічі не надав. Навіть не запитав її, хто вона, і так вони розійшлися. Минали дні, але думки про панночку не залишали його. Поспішаючи якось до університету, Євгеній зустрів її на вулиці. Вдягнена була вона по-буденному, в довгім плащі, мала на голові скромний капелюшок, а в руці дешевеньку чорну муфту. Він з якимось чи то подивом, чи то переляком глянув у її лице, і йому відразу зробилося так, «немовби хто льодовою шпилькою прошпигнув його серце. Він затремтів, уклонився їй, вона з ледве замітним усміхом кивнула йому головою, і він, весь тремтячи, в якійсь нетямі, не озираючись, побіг наперед, немовби крив не знати який дорогий скарб. Тільки по кількох хвилинах він озирнувся і, розуміється, не побачив її».

Євгеній так і не зустрів ту панночку ні під час найближчого балу, ні потім. «Не бачачи її, він не то що не забував, але, навпаки, закріплював у своїй пам'яті кождий її рух, кожде слово, кождий відтінок її голосу, кожду рисочку її лиця». В ньому виросла і з кожним днем міцнішала надія, що колись-таки зустрінеться з нею, і, ще не знаючи, хто вона і яка, він почав уявляти, що ожениться на ній. «Він почував, що з такою жінкою він міг би бути щасливим, що така любов, як та, що зароджувалася в його душі, коли б знайшла собі взаємність, могла б бути підвалиною до щасливого подружжя».

Минуло літо, а восени Євгеній знову повернувся до Львова і найняв собі дешеве помешкання на другому поверсі. На першому ж поверсі була школа гри на фортепіано.

Якось він почув «страшенне брязкання на чотирьох фортепіанах». Євгеній спустився вниз і побачив серед учениць ту саму панночку, яку так довго шукав. Щоб мати нагоду з нею познайомитися ближче, Рафалович почав брати уроки гри на фортепіано (хоч сам умів грати краще за вчительку). Скоро Євгеній дізнався, що панночку звали Регіною. Коли він з нею бачився, то так хвилювався, що навіть глянути на неї не смів, боявся її, «мов злодій, прилапаний у чужій коморі, тремтів і сидів, мов на шпильках, чуючи тільки одно — що вона тут, близько нього, що від неї виходить якась таємна, непереможна сила і проймає, пронизує, обезсилює його».

Євгеній усе дужче страждав від кохання і знаходив якусь відраду в грі на фортепіано. Він любив музику веселу і знав напам'ять багато танців і народних пісень. «Чим тяжче було йому на серці, чим сильніше клекотіло в ньому чуття, якого він не смів виявити, тим вправніше бігали його пальці по клавішах. [...] Любов робила його артистом, виливалася в кожнім тоні, в кожнім акорді...» Такої гри панночки ще не чули в тих стінах. Одного вечора після занять музикою Євгеній з Регіною вийшли разом на вулицю, розговорилися, і він, нарешті, відчув себе щасливим. Не дійшовши до помешкання дівчини, вони попрощалися, і Євгенієві «лишилося одно, її слова: «До побачення». Він тулив у своїй душі ті слова, мов найдорожчий скарб, і вони справді в одну мить перемінили весь його дотеперішній настрій. Вони додали блисків сонцю, блакиті небу, обілляли золотом сірі міські мури, перлами вимостили вибоїсту вулицю, пахощами освіжили затхле міське повітря, роз'яснили радощами людські лиця, наповнили весь світ розкішшю, любов'ю і нечуваною силою».

«Тепер пішли один за одним такі чудові, золоті дні, що Євгеній і досі згадує їх як одиноку щасливу хвилю свойого життя, одиноку свою весну з усіми весняними чарами і пахощами». Тепер, на відстані десятьох літ, відгороджені безоднею муки і безнадійності, ті дні видалися йому однією хвилиною.

Євгеній згадав також, як одного разу, проводжаючи Регіну, помітив, що вона враз зблідла і вся затремтіла. Він стурбовано запитав, що сталося. «Бачите, оце моя тьотя в фіакрі поїхала і бачила мене з вами. Прощавайте».

Минуло декілька днів... Євгеній був заклопотаний складанням іспитів на «доктора права», а коли трохи звільнився, то «тремтячою зі зворушення рукою» написав листівку і надіслав її на адресу, яку залишила йому Регіна. Того ж дня йому принесли відповідь: «Ви трошечки спізнилися. Регіна Твардовська вчора вийшла заміж і цієї ночі виїхала зі своїм мужем на постійний побут на провінцію».

Євгеній тяжко пережив таку новину і «тільки помалу, по довгих місяцях, прийшов до себе». Але душа не переставала боліти. Спомини про Регіну не покидали його, він рвався до неї думками, мріями, шукав її в кожному новому містечку, в кожному селі, куди кидала його доля, але все було даремно. З часом він зжився з думкою, що Регіна назавжди пропала для нього.

«Не судилось мені поділяти з тобою прозу життя, — промовляв він до фігури, що жила в його уяві, — та, може, се й ліпше. Ніякий шлюб, ніяка розлука не заборонить, щоб ти була поезією мойого життя».

Якось у неділю прийшли до пана адвоката люди з Буркотина у справі їх позову на пана маршалка Брикальського. Євгеній запропонував їм, об'єднавшись разом, викупити пасовисько, бо судовий процес, який вони затіяли, коштуватиме дорожче. Проте селяни не зрозуміли, що Рафалович бажає їм тільки добра, поставилися з недовірою до нього, подумали, що він хитрує, і вирішили шукати собі іншого захисника. «Ні, пан нас щось дурять. Де ж то хто видав, аби хлопи купували панські маєтки?» — розмірковували селяни. «Євгенію мовби води холодної хтось бухнув у лице. Не говорячи нічого, він зібрав, які мав, папери, що відносилися до їх процесу, і віддав їм».

Селяни несправедливо запідозрили, що Рафалович хоче їх якось обдурити, тому, виходячи з канцелярії адвоката, казали, що «пан усе за паном [...] а кождий аби лише з хлопа здерти! А викришило би вас до ноги!»