Іван Франко

Перехресні стежки (скорочено)

Євгеній і Стальський зайшли до кімнати. Там Валеріан і розповів сумну історію життя сторожа: «Представте собі: закохався, але то так без пам'яті, що я й не бачив. Попросту млів коло неї. Може, се й був початок його хвороби, але тоді ніхто про се й не думав. Побралися — мій Баран щасливий, як у раю! Думає, що Бога за ноги зловив. А тим часом жіночка — то собі, знаєте, міське зіллячко, але то найгіршого ґатунку. Як зміркувала, що він гине за нею, ну, тоді вона давай собі гуляти. Бувало всякого... Я сам, грішний чоловік, хоч жонатий, не раз у Баранихи гостював. Та й чи я один! А він усе бачив і ніколи ані слова. Зразу очам своїм не вірив, потім мовчав, мов остовпілий, плакав по ночах, пальці свої гриз, а далі почав діставати напади тої слабості. Крився з тим, бідолаха, не говорив нікому, а як чув, що зближається напад, то тікав від людей, ховався десь у кут і там розщибався досхочу. Та се було ще гірше. І ось у його хворій голові зародилася думка — вбити жінку. Він довго носився з сею думкою, аж раз, заставши її вночі п'яною в хаті, та ще й не саму, вхопив її на руки, обвинув коцом, щоб не змерзла, виніс за місто, там сонній зв'язав руки, здушив горло, а потім кинув у воду. А сам вернув додому, накрився тим самим коцом і заснув».

Визирнувши у вікно, Євгеній побачив, що сторожа на подвір'ї вже не було. А Стальський, розповівши, як жінка занапастила життя Барана, почав розказувати про своє власне невеселе подружнє життя: «Вона жалується, що тираню її, що знівечив її життя! А я, коли погадаю, що з нею зав'язав собі світ [...] коли погадаю, що життя з нею не дало мені ані хвилини вдоволення, ані дня радості, нічого, що робить цінним наше життя, — коли погадаю те все і гляну на її пісну міну, на її скривлені уста, на її холодні гадючі очі, то, здається, рвав би її на кавалки, микав би за коси, волочив би по землі, топтав би ногами».

Познайомився Валеріан з майбутньою дружиною в салоні «тьоті Зюзі». Ця статечна пані мала «непереможну пристрасть» сватати молодих паничів і панночок.

Валеріан із симпатією поставився до дівчини. Після третього візиту відбулися заручини, а через місяць — весілля.

Ні Стальський, ні його молода жінка не любили одне одного, тому їхній «сімейний віз почав скрипіти від першої хвилини». Безрадісним було життя з дружиною, бо вона «холодна, як риба, понура, все задумана, а ніколи нічого не видумає, без ініціативи, а при тім уперта і завзята там, де можна мені зробити якусь прикрість». Розтривожений цими спогадами, Валеріан вів далі свою сповідь: «У мене була служниця. Чудова молодичка, весела, палка, така, яких я любив. Вечером, коли повечеряємо, жінка мовчить, дивиться в вікно і зітхає. Так постоїть при вікні, потуманіє та й іде спати, а мені й байдуже. Мені ж весело з Орисею».

Потім дружина вигнала Орисю, незважаючи на прохання і навіть погрози чоловіка. Подружнє життя ставало все нестерпнішим.

«Слухай, жінко, — мовив я вже без іронії. — Тобі з того не було ніякої шкоди, що я розмовляв та жартував з Орисею, а, відправивши її, ти зробила мені велику прикрість. Ти говориш, що покинеш мене, коли я назад прийму її. Покинеш мене — ну, і куди дінешся? Знаєш добре, що тітка не прийме тебе, бо ж вона тілько на те держала тебе, щоб випхати замуж, а тепер не схоче бачити тебе на очі... Подумай про се все! Адже ти, серденько, в моїх руках, тим більше, що й посаг твій тітка віддала в мої руки, і я, як твій муж, заразом також і твій опікун, щонайменше доти, доки ти неповнолітня [...]

Вона зірвалася, мов опарена, — бачите, не привикла до того, щоби з нею говорено по правді і по щирості...»

Перелякавшись лютих, сповнених страшної ненависті погроз чоловіка, молода жінка спитала, чи справді він має намір її бити.

« [...] Бити? Ні, рибонько. Пальцем тебе не ткну. Але проте остерігаю тебе! Дорого окупиш мою уступку і, може, сама будеш просити мене, щоб я радше побив тебе. Подумай про се».

Вона ще дужче витріщила очі, поблідла вся, а потім нараз затряслася, мов у лихорадці, і заридала: «Матінко моя, рідна моя! Рятуй мене! Якому звіру, людоїдові я попалася в руки!» — І побігла, і замкнулася у своїй спальні. Се була остатня наша розмова».

Коли Євгеній слухав цю жахливу сповідь, йому здавалося, що «заглядає в пивницю, повну гнилі і поганого хробацтва». Йому жахливо було навіть уявити таке подружжя. А Стальський тим часом вів далі розповідь про своє «нелегке життя», про жорстоке знущання, яке він влаштував дружині. Проте своє ставлення до жінки Валеріан аж ніяк не вважав тиранією.

Після тієї давньої останньої розмови вони вже ніколи між собою не розмовляли, хоч і жили під одним дахом: «Спимо окремо. Я замикаюся на ніч у своїй спальні, а вона в своїй. Виходячи рано до канцелярії, я звичайно не бачу її. Обідаємо разом, але не говоримо нічого. Коли хочу що сказати, то обертаюся до служниці».

Стальський впевнений, що жінкам потурати не можна, треба «брати їх під ноги, а то вони візьмуть вас». Виговорившись, він запитав, чи може переночувати у пана адвоката. Рафаловичу нічого не залишалося, як залишити Стальського в себе. Тоді Валеріан сказав, що його жінка цієї ночі матиме спокійний сон: «Знаєте, коли отак пізно прийду додому, а маю трохи в голові або злий чого, то не можу опертися спокусі, щоб не скинути черевиків і в самих панчохах не піти тихесенько до її спальні. Тихенько відімкну двері, ввійду досередини, огляну, чи нема де в шафі або під ліжком якого страху — з жінками треба все бути обережним! А коли вона досі не збудилася — часом спить твердо, — то наближуся до ліжка, вхоплю за ковдру і одним енергічним рухом стягну її з ліжка на землю. Вона схопиться зі сну, мов укинена нагло в воду, зривається на ноги, в першій хвилі не знає, що сталося, потім побачить мене, як стою край ліжка зо свічкою в руці, і на її лиці виступає вираз дикого страху, зеленого переляку. Вона стоїть, мов задеревіла — мабуть, боїться, що я колись отак заріжу або задушу її. І стоїть отак, жде мойого руху і збирає дух у груди, щоб крикнути. А я постою, постою, полюбуюся її жахом, а потім відвертаюся і йду спати. А коли, буває, застану її двері защеплені зсередини, то стукаю, поки не збудиться і не відчинить; тоді ввійду, огляну все в покою, мов у тюремній казні, і вийду, не мовивши ані слова. І знаєте, оці мої відвідини, мабуть, дуже немилі їй».

Після тієї розмови Євгеній відчував таку глибоку огиду, що навіть пізно вночі не міг заснути і, замкнувшись у своїй спальні, «немов боявся, щоби сей нелюд не хотів і супроти нього вночі сповнити свойого нехристиянського вчинку».

Минуло кілька місяців. Слава Рафаловича як одного з найкращих адвокатів швидко облетіла всі повіти. Селяни горнулися до нього зі своїми кривдами і жалями, дуже часто зі справами, вже давно програними чи то через недбальство, чи через злу волю давніших адвокатів, і часто бувало так, що він, «вирозумівши річ, мусив відправляти таких людей ні з чим, хоч і як добре розумів і живо відчував їх кривду. Він поклав собі головним правилом говорити кождому щиру правду, не дурити нікого марними надіями, і се зразу не сподобалося многим селянам». Силою своєї праці і знання він завойовував собі ґрунт у місті, в повіті, в цілім окрузі вищого суду. І разом з тим при веденні судових, адвокатських справ він знайомився з людьми, їх відносинами й інтересами. Він шукав людей, у яких слова йшли в парі з ділами; тільки з такими він говорив відверто, з довірою. «Хоча все се діялося помалу, незамітно, без шуму і без політичної закраски, то все-таки в повіті, досі глухім і забутім, почулося якесь життя. Попи на соборчиках хоч не закидали своїх улюблених карт, усе-таки заговорювали чимраз частіше [...] про те, як би то допомогти селянам виорендувати у пана сіножать, перевести вибір чесної ради громадської, заснувати читальню. Селяни почали пильніше придивлятися [...] громадських рад; до староства і до виділу повітового поплили скарги на надужиття і касові непорядки; кілька разів селянські депутації їздили до виділу крайового, а два чи три випадки скінчилися в кримінальнім суді [...] Все те виглядало ще зовсім невинно, немов діялося само собою, все те не мало ніякісінької політичної барви, але всюди видно було одну руку, одну роботу».