Іван Франко

Перехресні стежки (скорочено)

Коли Євгеній їхав у село мокрою осінньою дорогою, він розмірковував про те, які зміни сталися в його душі. Він починав розуміти, що минула криза важкої хвороби, після чого буде одужання. Йому не хотілося вірити, що досить було одного її слова — і він оце зараз, може, лагодився б у далеку дорогу, кудись на край світу. Він відчував вдячність Регіні за те, що не використала ту хвилину його слабкості, що, напевне, зробила б усяка інша на її місці. Він вдивляється в березу побіля дороги, і «в його душі в'яне щось, обпадає, відривається і гине, щось таке, що було красою, і пишнотою, і радощами, але тепер пережило свої дні. Се в'яне його молодість з її ілюзіями, і поривами, і безумним коханням. Те, що прийде тепер, не буде вже ні таке блискуче, ні таке ніжне, ні таке радісне. Що воно буде — не знати, але, в усякім разі, буде щось інше».

У такому меланхолійному настрої проїжджає Євгеній невеличкі села, бачить вбогі хати, купки селян, які стоять з шапками в руках і чекають пана. «Ах, так! Видно, що ся жебрачка-меланхолія... чатує не лише на нього одного, чіпляється за поли і за серце багатьом людям, усякого, в кого є серце! Вона не кричить, і не стогне, і не просить, а тільки «помаленьку ріже» душу важкими контрастами ненастанної праці й убожества, боротьби і безплодності, змагань до світла — і темноти та безпорадності. Контрасти тим важчі, що видаються вічними, неминучими, незмінними, мов закони природи. [...]

Євгеній ніколи не зажмурював очей на ті непринадні боки сільського життя, ніколи не ідеалізував собі народу, а сьогодні, під впливом останніх подій, усього менше мав охоту і здібність чинити се. Навпаки, бачилось, що тепер його зір заострився власне на темні і непринадні боки сільського життя, збільшився його скептицизм щодо селянського характеру. Але сам вид тих бідних сіл, через які вела його дорога, [...] будив у душі рівночасно якесь супротилежне чуття».

Він знов і знов пригадував недавню розмову з Регіною і свій безумний намір — «покинути все те вимріяне, вилеліяне, підготоване зусиллями його душі і бажаннями його серця, покинути і занехаяти задля жіночих очей, задля блідих, болящо стиснених уст!»

Ні, звісно, то була хвилина слабкості, адже він відчував, що його тягне до праці для рідного народу, до тієї важкої праці, повної прикростей, розчарувань. «Адже се його перший, безпосередній, святий обов'язок. Вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом сього народу, він повинен своєю працею, своєю інтелігенцією відплатитися йому. Се перший заповіт, такий, від якого ніщо й ніяким способом не може увільнити його».

Так розмірковуючи над своєю долею і власним покликанням, Євгеній доїхав уже до Бабинців, де сподівався в отця Зварича зупинитися переночувати.

Рафалович зустрів отця Зварича ще за селом. Священик, низенький, худенький чоловічок літ сорока, ішов, оточений селянами. Порівнявшись із купою людей, Євгеній привітався і, побачивши на обличчях селян розпач, збентежено спитав, що ж трапилось. А сталося в селі велике горе.

Тільки-но відбулися похорони сімох дітей, яким кілька днів тому робили щеплення проти віспи. Вакцина була зіпсованою, і в діточок почалася гангрена, від якої врятувати їх ніхто не зміг. «Зразу не знали, що сталося, — мовив о. Зварич. — Діти пищать з болю, рани на рученятах почервоніли, почали гнити. Тілько тоді один чоловік кинувся до міста по лікаря. Лікар приїхав і тілько в долоні сплеснув. Отсих семеро вже були при смерті. Тамтим іншим щось там робив, записував, але й на них слаба надія».

Адвокат співчував нещасним батькам і пообіцяв зробити від себе донесення до суду. Він здивувався, як може все сходити з рук тому лікарю, від щеплень якого нерідко помирають здорові діти. «То так не може бути, — мовив Євгеній. — Сього не повинні пустити плазом! Такий чоловік ані одного дня більше не повинен бути лікарем».

Але селяни не вірили в успіх судового позову проти пана лікаря, та й діточок їхніх це не оживить.

Отець Зварич був сином убогого дрогобицького міщанина, він рано залишився сиротою. Під час навчання в гімназії «був звісний, як «тупа голова», а після закінчення класів «записався на теологію і скінчив її якось так, що ніхто ніколи не чув його голосу». Політикою ніколи не цікавився, вчився погано, не мав ні ворогів, ні приятелів. Скінчивши теологію, він висвятився на священика, оженився, але того ж року овдовів. Опинившись у селі, отець Зварич виявив деякі нові риси своєї вдачі. «Повільний, тупий до книжки, тяжкий на думання, він мав велику охоту до різних механічних праць, до токарства, стельмаства, до пасічництва і садівництва і всім сим умів ставати в пригоді селянам».

Після вечері Євгеній і отець Зварич сиділи і якийсь час розмовляли про різні справи. Адвоката цікавило, скільки селян брало в банку позички і під який процент. Він намагався пояснити, що справу можна організувати таким чином, що сплата селянами-боржниками відсотка за користування грошима може бути значно зменшена, якщо влаштувати громадську касу.

Потім вони згадали про лихваря Вагмана, і Євгеній довідався тоді, що Вагман зовсім не такий, яким він собі його уявляв.

«— Знаєте, я знав Вагмана ще здавна. То була хлопська п'явка — не дай Господи! Кілько людей той чоловік з торбами пустив!.. Кажуть, що тепер на панів кинувся.

— Що за причина такої зміни?

— Він лихий за сина... Парубчак був так собі, гусяче повітря. Але староста за щось хотів допекти Вагманові і постарався, щоб його сина взяли до війська. Ну, розщибався Вагман, платив на всі боки, мало до криміналу не дістався, їздив до Львова, — ніщо не помогло. Ще гірше розлютив наших матадорів, бо там десь повиволікав різні їх оправки, шахрайства та підкупства. Ну, і пімстилися на нім: син як пішов до війська, то вже більше не вернув... То відтоді Вагман зробився добродієм добродіїв».

Виявилось, що Вагман дав гроші отцю Зваричу, щоб той допоміг селянам вилізти з боргів. Довго ще вночі розмовляли Євгеній і отець Зварич, перебираючи сільські болячки та можливі й неможливі способи порятунку. Правда, отець Зварич, зайнявшися справою викупу селян із боргів, мало звертав уваги на інші справи. «Про заснування читальні в селі не думав, а такі випадки, як затруєння дітей при щепленні віспи, як вибори до ради повітової і громадської, заставали його зовсім не приготованим. Він знав тільки своїх боржників у селі, але навіть не пробував витворити з них якусь свою партію і навіть стояв на тім, що всяка така партійна робота — непотрібна і шкідлива». Євгеній даремно намагався переконати його, що це помилка. «Отець Зварич, як і всі чесні люди з обмеженим кругозором і тісною головою, вперто стояв на своїм, і вони пішли спати, не договорившися до нічого путнього».

Євгеній поспішав до села Гумниськ на слухання справи. По дорозі він зустрів купку селян, вони поцікавились, чи не пишуть у газетах, що скоро має розпочатися війна. Євгеній спочатку не зрозумів, про яку ж війну йдеться, але селяни сказали, що пан адвокат Шнадельський запевнив їх, що ось-ось вона почнеться і всіх хлопських дітей, яким виповнився термін, заберуть до цісарського війська. «Будуть брати всіх, хіба кривих та сліпих ні, а кого візьмуть, то зараз у мундир, до обрихтунку, а потім зараз до огню. А хто би хотів реклімуватися або й так увільнитися, то нехай удасться до нього. Він один може то зробити. Правда, що то буде трохи коштувати, але іншої ради нема».

З великим обуренням вислухав Рафалович оцю розповідь. Потім він сказав, що пана Шнадельського вже вигнали із суду і він уже ніякий не адвокат. Селяни були приголомшені почутим, бо вже повіддавали свої гроші, аби «свою дитину на явну загибель не пускати».

Євгеній радить звернутися до суду: «... його замкнуть до криміналу, і ви побачите, що він за адвокат».