Народний Малахій

Микола Куліш

— Та невже ж, невже, мамонько мила?

— Хіба повилазило? Червоная шістка?

— Ворожу, ворожу — і все оця карта... А тут іще й сон: дорога у полі й місяць щербатий, що вже смутний, а що блідий... Немов би тіка, покотився за землю. А я стою при дорозі, як тінь та самотня... Це ж батько наш, місяць отой, чує душенька — втече він, поко-о-титься, загине в доро-о-зі...

— Мамонько, цитьте!..

— Сусіди йдуть.

— Годі мовчати, бо вже ж намовчалась! І критися годі! Хай знають усі, яка в домі й у серці драма...

— Може, вам, мамонько, компреса накласти?

— Може б, ви, мамонько, лягли та спочили?

— А вже, мабуть, спочинемо в комхоза на дачі (на кладовищі).

— Отам уже виспимось вволю.

— Здрастуйте, Тарасовно!

— Сідайте, сусідоньки. Хоч і хвора я, хоч і драма в домі, а просю — сідайте. (Дала середульшій хусточку.) Дай мені другу хусточку!

— Мокра ж, як хлющ... Хіба ж отак можна плакати, мамонько?

— Гм... А чому й ні?

— Питає.

— Сказано — молоде, зелене...

— Не так себе жалько, як їх, моїх діток: що 'дне не спить — мамо, каже, не можу, друге не спить, плаче у подушку тихо, третя, Любуня, як тінь, біля мене всю ніч вистоює... А батькові байдуже: тіка-а-є...

— Та невже Малахій Минович, сказать би, вже при літах, та на таке діло пустився? Просто не віриться.

— Вже у дорогу склався, ось: ціпочок, торбина з сухарями.

— Самі й сушили.

— Потайки сушив... Оце побіг до виконкому совіцького пашпорта брати... Сьогодні й тіка.

— Та куди, хоч і не годиться закудикувати, куди, Тарасовно!

— Не питайте!

— Не кажуть.

— Не каже, сусідоньки милі. Вже й кум питав, вже й на молебень давала, вже й п'яним напували — не каже...

— Гм... Воно справді — ціпочок. І торбина. Це так, як на прощу йдуть... А може, він говіти налагодився, до ікони якої, абощо?

— Де вже йому до ікони, коли сюприз такий викинув, що паски заборонив був пекти...

— Та що ви кажете?

— Свиням... Крашанок накрасила сито, дак він сви-и-ням... Семий годок отак — нема в домі порадоньки, супокою, семий заступає, а він ще й з дому тіка-а-є... (Та й заголосила.)

— Ой, ой, мамонько, ой!..

— Та що ви, Тарасовно! Стямтеся! Мов по мертвому. Хіба ж так можна?

— Не можу, сусідоньки, до тями прийти. Лучче б йому вмерти. Щоб я його на той світ виряджала, як оце він тіка не знать і куди... Бо до мертвого хоч порадитися підеш, на хрест той похилишся та й виплачеш горе, а як втече він, куди мені йти? Де його шукати? По яких світах, у яких дорогах... Ні мертвого, ні живого не ви-и-дно...

— Така ж драма, така драма, що й кіна не треба!.. (По паузі.) Хоч скажіть, коли це сталося з ним, з чого й як?

— Ще з тої пори, як салдати паркан наш спалили...

— Неправда! Як куля ударила в сіни...

— Я розкажу!

— Я!

— Про мужа ніхто краще не розкаже, як законная жона, — тільки я... Ластівкою, ластівкою, сусідоньки, хутенько, бо сьогодні ж будень... Ще як почалась ота революція, як почалась, як почалася...

— Салдати...

— Не перебивай, ідійотко!

— ...паркан наш спалили.

— У нас тоді свиней покололи красноголові македони.

— З тої пори й почалось, сусідоньки. Попервах Маласик пив воду нишком...

— У папоньки аж цокотіли...

— Не перебивай, бо 'дна я бачила... Три дочки, три дівулі в домі, а ніхто, 'пріч мене, не бачив, як пив воду мій Маласик і як в його цокотіли зуби...

— ...І в мене цокотіли, мамонько...

— Брешеш! Ти й в революцію спала. То Любуня свої зубки зціплювала, бідна, щоб не заплакати од революції...

— ...Ми всі зціплювали.

— Мовчи!.. А вночі перед світом, сусідоньки, як уже й революція засинала, ми, збившись докупки, плакали, плакали й плакали...

— Ударила революція, всіх чисто ж вона вдарила!

— А найдужче мене і за що? За віщо?

— Отоді як...

— Не перебивай.

— ...було вбито начальника пошти...

— Мовчи! Отоді, як було вбито начальника пошти, Маласик затрусивсь, затремтів і замурувавсь у чулані...

— Га? Що?

— Папонька...

— Замурувавсь...

— ...а двері замазали.

— Два роки висидів.

— Та що ви кажете!

— Два роки в чулані?

— Тож подумайте, яка мука була мовчати... Мовчала я й вони мовчали, мов у рот води понабирали.

— То виходить, що Малахій Минович і не їздив, як казали, на село до брата?

— Ні, ні... Аж тепер одкриюсь, сусідоньки, аж тепер усю правду скажу...

— І не служив там?

— Ні й ще раз ні! Тільки Бог знав, що Маласик замурований сидить, тільки Бог, та ще я, та ще дівоньки, та ще кум...

— Ну, хто пойме віри!.. От драма... Тож нам чулося вночі... Та куди ж він, простіть на слові, до вітру ходив?

— У віконечко.

— Цить!.. У потайне віконечко, в горщочок...

— Це в той, що полуплений?..

— У той саме... Ще як Любунею ходила, то купила.

— Хм... То ж щоранку дивишся...

— Горщок на паркані... А й не туди, що то ж Малахій Минович у чулані замурований...

— Сидить...

— Вже як зайшла непа... Пам'ятаєте, сусідоньки, кумові дозволили торгувать іконами?

— Аякже! Вперше за всю революцію ладану купили...

— Аж тоді папочка розмурувався...

— Цить!.. І краще б він замурований довіку сидів, як тепер, книжок большовицьких начитавшись, із дому ті-ка-а-а...

— Ви тут плачете, ви тут тужите, а не знаєте, що вже папонька з виконкому вийшли.

Мене поцілували, а самі раді та веселі...

— Пашпорта узяв?

— Не знаю... Пішли до начраймила. А я в церкву заскочила, мамонько, навколішки впала, помолилася: Боже, кажу, боже, не дай мені щастя-долі, тільки дай, щоб папонька вдома зосталися! Підлогу поцілувала (а сама плаче та показує, як вона це робила). Чи гаразд, що я так зробила, мамонько?

— Гаразд, моя доню... А баси? Баси?

— Зараз прийдуть.

— Молебня найняли, чи що?

— Ні, це хрещений казали покликати баса й тенора з хору, щоб папоньку співами впинити... Ой, я й забула!.. Мамонько! Мокій Якович сказав, що найбільш любить папонька не «Милость мира», а «Вскую мя отринув єси»...

— Так про це ж зараз треба хрещеному... (До старшої.) Біжи нагукай!

— Та як же їх нагукаєш, коли вони... заскочили!