Народний Малахій

Микола Куліш

— Може б, повечеряли б, милий...

— Ніколи! Ніколи! Де Мира?

— Миро! Миро! До тебе «ніколи» прийшов.

— Ша! Піяно, дівоньки... (До гостя благально.) Може б, ви сьогодні другу собі подруженьку вибрали.

— Ніколи, контрреволюціє! Я на п'ять хвилин.

— Вона хвора.

— На що саме?

— Їй толова болить.

— Дурниці!

— Милий, драма буде...

— Ніколи!.. Миро! Можна? (Пішов у чуланчик.)

— Хто він такий?

— Знакомий наш... Що веселий, а добрий...

— До кого пішов?

— Я й сама не знаю... Бачте, я харчую їх, себто — приходять їсти, тут і спочивають, а котора, то й з гостем... Хіба вглядиш? Клопоту з ними та клопоту... Може, горілоньки з дощу або пива?

— Я вам забороняю продавати любов у коробках!

— Яку любов?

— У коробках, кажу! Хіба не бачу — нагородили коробок на кохання, немов клозетиків. Де місяць? Де зорі, питаю? Де квіти? (Вийняв з кишені якусь саморобну дудку, задудів.) Всім, всім, всім декрет! Однині забороняємо купувати й продавати законсервовану в дерев'яних, тим паче у фанерних коробках любов... Ні, не так. Щоб не зламати принципів нашої економполітики, тимчасово дозволяємо купувати й продавати любов, тільки не в коробках, не законсервовану, а при місяцю, при зорях вночі, на траві, на квітах. Коли ж закортить кому вдень, то здебільшого там, де дзвонить у розгонах сонце і гудуть золоті бджілки, вдак: дз-з-з... Нармахнар. (Подумав.) Перший.

— Куди ти? Мені ж ніколи, Мирко!

— Папонькин голос! Пустіть!.. Папонька милий мій, любий, дорогий, золотий!.. (Поцілувала йому руки.) Насилу, насилу я вас знайшла.

— Це я тобі його знайшла.

— А мені приснилось: ангол у сопілку золотую грає... Коли гульк — аж це Любонькин батенько.

— Справді, батько?

— Миро! Це твій батько?

— Я не батько. Я народний Малахій. Та невже ж не читали першого декрету? Зрікся родинного стану...

— Папонька любий! Ви не дивіться, що я така, що я в таких нарядах...

— Зрікся родинного стану, кажу.

— Простіть мене, папонько! Це я не навсправжки. Це я, щоб одшукати вас, копійку заробляла...

— Простіть її за блуд, і Бог вам ще не такі гріхи відпустить...

— Зараз приїде Ванько, ми сядемо, папонько, і до вокзалу... У мене є гроші, аж п'ятдесят три рублі. Квитки я куплю з плацкартами, ситра в дорогу, помаранчів. Ви ляжете, папонько, спочинете, любий мій, а вже сивенький...

— Кажу, нема папоньки!.. І кума нема! Є народний Малахій нарком! Нармахнар! Перший!

— Що ж мені тепер?

— Що ж вона тепер робитиме, гей лихо ви, пеня народна!

— Запалюйте огнища універсального кохання на вулицях ваших городів, грійте потомлених: в голубих моїх країнах вам за це спорудять пам'ятники...

— Як же мені тепер?

— Попросимо, щоб він іще одну голубу брехеньку розказав, і знаєш про кого?.. Про милих, що вернуться до нас зимою вночі. Ха-ха-ха. Скільки їх, милих, вже зо мною спало, що ж як доведеться приймати та гріти з походу, то ще задавлять... Музико! Колечко!

— Браво! Браво!

— Колечко!

— Оля колечко співа.

Потеряла я колечко,
потеряла я любов,
через етоє колечко
буду плакать день і ночь.
Міл уєхал, меня бросіл,
ще й малютку на руках,
як згляну я на малютку,
так сльозами і заллюсь —
через тебя, моя малютка,
пойду в море утоплюсь.

— Алло, алло!.. Перекажіть радіом всім, всім, всім на Україні сущим — людям, тополям, вербам нашим, степам, і ярам, і зорям на небі.

Довго русою косою
Трепетала по волнє,
Правой рученькой махала:
Прощай, миленький, прощай!

— Перекажіть, що народний Малахій вже сумує, і срібна сльоза повзе з сивого уса та й капа в голубе море. Як це трагічно: на голубих мріях сумує...

— Любина завісилась!

— Завісилась!

— Завісилась!

— Завісилась!.. Мирка!.. Їй-богу!

— Ваша донечка завісилась!

— Не тривожтесь, вірноподанко, вона не завісилась, а потонула в морі... Більш точно — в голубому морі...

— Зняла... Вона вже мертва... (До Малахія.) Чуєте! Це ж ви її довели... до смерті!

— Он краще ловіть молодика, бо він мочиться у море.

— Він остаточно збожеволів... Куди ж тепер, після голубих мрій? (Сама собі одповіла переконливо.) Чого ж іще думаєш!.. Туди!.. Назад. На службу! (Пов'язалась хусткою й пішла, твердо ступаючи.)

— Я вже яка, але ж не така, як оцей... (Плюнула на Малахія й побігла.)

— І плювали, і били його по ланитах. То він, узявши сурму золотую, подув у ню... (вийняв дудку) і заграв всесвітньої голубої симфонії (заграв на дудку). Я — всесвітній пастух. Пасу череди мої. Пасу, пасу та й заграю...