Народний Малахій

Микола Куліш

— А хіба я мало питань та проблем розплутав, розв'язав? Примітка: проблеми — це пломби, що ними запечатано двері в майбутнє. 1) Про негайну реформу людини і в першу чергу українського роду, бо в стані дядьків та перекладачів на тім світі зайців будем пасти; 2) про реформу української мови з погляду повного соціалізму, а не так, як на телеграфі, що за слово уночі правлять, як за дві слові — у, ночі; 3) додаток: схема перебудови України з центром у Києві, бо Харків здається мені на контору. Соціальні батьки! Ще раз нагадую: поспішіть з моїми проектами, найпаче з проектом негайної реформи людини. Наочні доводи негайності — ось вони (показав пальцем на всіх, кого привів). Один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім!.. Учора п'ять було, завчора три...

— Що скоїлось? За що він вас привів?

— Ми самі не знаємо...

— Стояли біля церкви, гомоніли про се, про те, і раптом... (Заметушився дідок.)

— Пардон! Цій дівчині млосно стало в церкві, отож я заскочила туди і вивела її на свіже повітря. Самі знаєте, який на Тройцю у церкві пікантний дух: березка, трава, квіти... (Тремтіла рожевим пером дама.) Вивела її у холодочок, і раптом підходять вони (на Малахія): «Я вас веду в Раднарком». — «Мене?» — «Вас...» — «Будь ласка, — од церкви, кажу, не одійду, але в Раднарком, будь ласка!»

— Я стояв. Прийшла оця баба... гражданка... Про щось мене спитала... І раптом: ідіть в Раднарком!.. Дозвольте, — я член дітей, авіохему, житлкоопу і мене в Раднарком? За що? (Вигукував, немов вигавкував, той, що в галіфе.) За віщо?

— За що?.. О лю-ди! Ще зречено було в староіндійських книгах Рид-Вегах: не вдар женщини навіть квіткою, а ви що зробили? (На галіфе й дідка.) Ви напередодні соціалізму одштовхнули женщину, вдаривши її зневажливим словом!..

— Я? Ударив?

— Ви ж (на даму й парубка) ще гіршеє вчинили, — ви біля церкви полювали на дівчину (показав на бліду дівчину). О люди!

— Я? Я, навпаки... Я ж сама женщина!

— Дозвольте, мс'йо! Я ударив? Кого?

— Кого? (До баби-прочанки.) Об чім ви, гражданко, хотіли в їх спитати? Я бачу, ви із села прийшли.

— Еге... Прибилась, голубе. Люди сказали, що дорогу до Єрусалиму вже розгороджено...

— Вибачте і дозвольте перебити на слові: об чім ви в їх спитали?

— Чи не знають, є тепер дорога до Єрусалиму, — спиталась.

— А ви... ви що їй одповіли?

— Ми?

— Дозвольте — я?

— Так! Ви!.. Де б сказати їй, що не до гробу тепер єрусалимського нам треба йти, а до Ленінового Мавзолею, до нового Єрусалиму плюс до нової Мекки, — до Москви, ви сказали: проходь, проходь, матінко, — зневажливо, прикро, — і кому, питаю? Женщині, селянці!

— Жодного прикрого слова! Навпаки, я з дитячих літ воєнний. Ввічливість — моя стихія! Ідеал!

— А ви... Замість доказати їй і ствердити все вищесказане, що скоро, скоро, скоро прийде час, коли всесвіт заспіва Москві: святися, святися, новий Ієрусалиме, слава-бо революції на тобі возсія — а ви сказали: одчепись! На біржу!..

— Я ж не знав, що таких на Москву треба справляти.

— Ага! Він не знав!.. Наочні доводи кажу й показую далі (до блідої дівчини). Скажіть, будь ласка, і простіть на слові, — чим надили, на якеє ремесло спокушали вас (показав на даму й панночку) вони сьогодні там, біля церкви?

— Пар-дон, і як вам не соромно! (До дівчини.) Скажіть, милонько, (до панночки) ти, Матильдонько, скажи, що я сказала, про що говорила, як вивели ми її, сердешную, з церкви. Дитя моє! — сказала... Матильдо, скажи, як я сказала?

— Дитя моє, — сказали ви, мадам Аполінаро... (сама закурила, затяглася димом). Дитя моє! Ви не з машиністочок, часом?

— А ви як мені одповіли, милонько... Ну? Ну?., (побачила, що дівчина мовчатиме, сама одповіла за ню, змінивши голос на молодий і скорботний). Ні, санітарка я, — сказала вона, дитя моє. Я тяжко, важко зітхнула і спитала... Матильдо, скажи, про що я спитала?

— У якій лікарні? Скільки заробітку? — спитали ви.

— У Сабуровці, вісімнадцять на місяць, — сказало дитя... То Матильдонька аж ойкнула... (До Матильди.) Скажи, як ти ойкнула?

— Ой! Та там же збожеволіти можна...

— Ойкнула Матильдонька, а я додала: сердешнеє дитя моє!.. Колись і я отак сиріткою бідненькою, дівонькою бліденькою служила, служила, плакала, плакала, — аж поки... не виплакала собі долі... (До Малахія.) Що, може, не так я сказала? Не така була наша розмова?.. Пардон, і будь ласка! Я знаю, що я казала і що іще казатиму...

— Більш точно: «Служила, служила, плакала, плакала, аж поки не плюнула отак... пху, та й пішла до одної мадамочки», — сказали ви. «Ось і Матильдонька так, а подивіться — ви й вона, вона й ви», — сказали, ще й показали ви, о женщино!

— Я?

— І надили, і спокушали велехитро, що є у вас їсти й пити, хорошенько походити, мило духовите, гігієна, шоколад...

— Матильдонько, скажи, чи ж я таке казала, душенько?

— Навпаки і нічого подібного!

— Я при тому був. Нічого такого і подібного не говорила ця гражданка мадам... Навпаки, хоть я їхнього соціального походження й не знаю, проте скажу, що поводження їхнеє було з Олею, не треба вам Восьмого березня.

— Проповідують і пишуть — нема нічого поза класами, а я кажу — ось вам, ось вам позакласова солідарність злих (до парубка). Та хто ж, як не ви перший, приступив з помаранчами до неї, як змій-спокуситель спокушав її під деревом біля церкви, щоб забула вона про Кирюшика і полюбила б вас, і хто, як не Оля, заплакавши гірко, розсипала ваші помаранчі та й побігла в церкву губити свідомість?

— Виходить, я її призвів до церкви? Ха-ха... Та я всю антирелігійну агітацію напам'ять знаю і навпаки весь час їй агітував, щоб вона кинула все і не боялася Бога...

— А я її з церкви вивела.

— Скажіть, будь ласка, товаришко, вас справді вмовляли, улещували, щоб ви кинули радянську роботу і пішли... ну... на іншу роботу, чи що?

— Ні.

— Ні?.. Так, може, хто-небудь нав'язливий був, образив вас словом, нечемно поводивсь?.. Скажіть по щирості, не бійтесь, за це, я запевняю, неприємності вам аніхто не зробить.

— Я й не боюся. Кажу — ні! (Заметаливсь гнівом голос.) І коли вже хочете знати, то найбільш мені упікся (на Малахія) він. Цілий ранок простежив за мною. Ну як мара та (до Малахія, гнівно). Скажіть, чого ви стежили за мною? Навіщо?

— Не стежив, а стеріг од тих, хто іменно стежив і полював на вас.

— Ви часом не були в божевільні?

— Двадцять сім год.

— Що?.. Де саме?

— У своїй сім'ї.

— А я подумала — справді...