Народний Малахій

Микола Куліш

— Олю! У вас очі такі чисті й прозорі, що навіть тінь легенької неправди я бачу на дні їх і читаю — авжеж, божевільний.

— Та ні! То вам так здається.

— Щоб знали ви, Олю, — я не божевільний. Вийшла, як це трапляється, малюсінька помилка. Угадайте, яка?

— Не знаю... Скажіть!

— Малюлюнічка. Провожатий помилився — де б вести мене на віллу РНК, а він на Сабурову віллу одвів. От і все. А Оля повинна помилку цю залагодити, пустивши мене...

— Ні-ні! Я не можу! Попросіть професора. Він розумний і добрий, він вас огляне... І взагалі вас скоро випустять. Я чула, вас тільки на освідчення прислали... Та хіба вам погано тут? Дивіться — зелено як, квіти, повітря яке!..

— Не голубе! Ах, Олю! Од вас тепер залежить, щоб оновилася людина і земля у просторах блакитних, як лебідь біла на тихих ставах, музично і вільно попливла...

— Чуєте?.. Туди, туди, — до гегемонів!.. І божевільним справді буду, коли спізнюсь і не поведу їх за собою...

— Ой Боже! Гудок у заводі — дванадцять годин. Зараз на сніданок... А де ж другі... Де вони?

— Вони вже пішли.

— Справді? Пішли снідати?

— Так. На голубе снідання пішли.

— Так ходімо ж і ми. Мерщій! (Пішла.)

— Ні... Вона мене просила.

— Наркоме!

— Не бійтесь! Я ж відступивсь і здавсь на вашу просьбу. Проте я маю вас переконати, Олю. Я мушу першій вам преподати голубії мрії, тим паче, що в очах у вас вони ще не зів'яли, бринять, а як коли, так їх там ціла повінь. Я з вас почну...

— А я покличу санітара.

— Олю, я навколіна стану, ось... До ніг вклонюсь, молитиму, пустіть...

— У вас температура, наркоме. Вам треба лягти.

— Навпаки, мені треба встати. Олю, хвилинку... Ви тільки зважте, що дадуть мої проекти вам особисто. Бо хто-хто, а ви колишете завжди голубі мрії. Не пустите ж мене — доведеться, чорний очіпок надівши, однести їх на гробки.

— Гукають.

— А пустите — він вернеться.

— Хто?

— Кирюшик.

— Не вернеться.

— Згідно з проєктами моїми — вернеться. Невкоснительно. Уночі зимою...

— Гм... А чом не весною?

— Зимою. Ви, Олю, засвітивши каганець самотності, прястимете нитку жіночого смутку. А колиска рип-рип, а в колисці дитя хлип-хлип, — мати Оля горювальниця пісню співатиме, оту саму, як її... (заспівав): «Ой спи, дитя, без сповиття. Поки мати з поля прийде та принесе три квітоньки: одна буде дрімливая, друга буде сонливая, а третя — щасливая...» (Нахилився до Олі.) У Олі сльози?..

— Ну, а далі що?

— Зимою вночі. Метелиця буде по всіх степах, по всіх світах: гу-гу-у. Коні в степу тупу, тупу, — то з походу революційного їхатиме він...

— Хто?

— Згідно з проєктами — Кирюшик.

— Так?

— Невкоснительно. У віконця стане, тихенько постукотить: «Одчини, дружино Олю, товаришу вірний...» (До Олі.) Оля?

— Одчине...

— Засніжений, заметений у порога стане: — «Драстуй», — скаже. Тоді Оля у відповідь (заспівав з відомої солдатської пісні, одмінивши трохи слова). «Драстуй, драстуй, милий мій, пожалуй у хату...» Тоді скаже милий: «Олю, оновлений після реформи людини, спокутавши гріхи свої перед тобою в походах і боях за голубосяйні мрії, я вернувсь до тебе, прости мене...» Оля скаже...

— Прощаю! Прощаю!

— Тоді милий посадовить свою Олю коло колиски.... Отак. (Посадив Олю на пні.) То на неї любо гляне, то на милеє дитя, то к серцю пригорне, то в очі загляне, то ноги цілує святі у чашечки похололі... Оля плаче?

— Ні... це я так, дурненька. (Замріяно.) Ох, як же я нагорювалася, тебе ждучи, милий!

— Це все відбудеться згідно з моїми проєктами... Я маю поспішати, Олю. Я йду.

— Ідіть! Ідіть!

— Ходімо разом, Олю. Я появлю вас РНК яко найкращий наочний приклад моєї негайної реформи...

— Кличуть!.. Тікайте!

— Не тікаю, а йду! Жду вас, Олю, на свято оновлення нашого українського роду, що відбудеться двадцятого серпня за новим стилем, по старому ж на Спаса. Подробиці: бой конфеті, серпантин і тощо у моїх декретах... (Скочив — і за мур, потупотів десь.)

— Олю Манойловно, там прийшли по Стаканчика його родичі. (Подивився кругом.) Та де ж він?

— Не знаю.

— Як так не знаєте? Та я черговому лікарю рапорта напишу, як і хто гуляє з хворими в кущах, а тоді — не знаю... (Оля мовчала.) Ви набрехали на Кирюху: ніякої хвороби, каже він... (Оля мовчала.) Де Стаканчик?.. А хворі всі де?.. Може, повтікали?

— Хворі? Вони он...

— Де?

— Пішли снідати, і Стаканчик.

— Нічого подібного, там їх нема.

— Та он вони, хіба не бачите, за ріг зайшли...

— Аж не віриться, що зараз папонька вийдуть, що зараз повезем його додому... Боже! Що вже находилися, що напросилися, а що наговорилися... Невже, хрещений?

— Спокійно! Хоч і сам я ой хвилююсь... Ось приклади, хрещенице, руку ік серцю...

— Ой!

— Та ні... До мого серця.

— Як?

— Ой же б'ється!

— Не серце, а ступа. Чуєш? Гуп-гуп, гуп-гуп. Сильно хвилююся я. (По паузі.) Ще б пак не хвилюватися, коли вже зараз бачу: верба ось, Загнибогина гребля, шу-шу — очерет... Кум сидить — і я сидю, кум вудить — і я вудю. У природі й біля неї тихо, ясно. Коли — дз-з-з, цім-м... Куме, комар! А кум: га-га? Ляп себе по лобі...

— У папоньки завжди після рибальства увесь лоб у ґулях.

— Це ви прийшли по хворого Стаканчика?

— Не тільки ми, а й дочка його ось...

— Його у нас вже нема.

— Як так, нема?

— Він утік.

— Ой...ой...ой...

— Не кричи, бо я вже нічого не чую. (До санітара.) Скажіть, ви мене вдарили?

— Я?.. нічого подібного.

— А чого ж мені в голові загуло?

— Утік...