Народний Малахій

Микола Куліш

— От і повимітав з душі павутиння релігії, а не знаю, чого мене спів цей так чудно тривожить...

— Ще малим, пам'ятаю, на Зелені у церкві святки, як співали це, уздрілось мені, немов за нашим містечком Бог зійшов на землю, в царині ходить і кадить... Такий собі дідок сивенький у білій одежі, а очі сумні... Кадить на жито, на квіти, на всю Україну... (До сусід, до кума.) Чуєте, бринить кадило і співають жайворонки.

— У неділю, куме, в церкві співатимуть оце «Милость мира» хіба так! Зоставайся з нами! (Узяв Малахія за руку, налагодивсь вже торбину з нього зняти.)

— Пусти!.. Геть спів цей отруйний! Замовчіть!

— Співайте!

— А-а, це ти вмисне хористів церковних накликав, щоб мене співом оцим та ладаном знов отруїти. Так не вдасться тобі це зробити! Бо дивіться — підходить до старенького Бога хтось в червоному, лиця не видно і кида гранату.

Чуєте грім? Огонь і грім на квітчастих степах українських... Кришиться, дивіться, пада розбитеє небо, он сорок мучеників сторч головою, Христос і Магомет, Адам і Апокаліпсис раком летять... І сузір'я Рака й Козерога в пух і прах... (Заспівав щосили.) «Чуєш, сурми заграли...» Сурми революції чую. Бачу даль голубого соціалізму. Іду! (До жінки.) Будь здорова і щаслива, старенька...

— Не йди, Маласику, бо вмру я отут!.. Прийде, прийде журба горбата та й сядеть в головах вночі... Засушить, задавить...

— Мамонька! Папонько! Курку нашу вбито!

— Яку?

— Жовтяву ось, золотий чубок...

— Хто вбив?

— Тухля Василь Іванович. Кийком у голову влучив...

— Що, куме! Ще й з двору не вийшов, а вже вороги твої дибки пішли. То я б, тобою бувши, не подарував цього Тухлі довіку. Зараз би по міліцію і на суд...

— Авжеж, на суд треба!

— Це ж золото, а не курка. Пам'ятаєш, Маласику, як ти її ще курчатком пшоняною кашкою годував, а воно попоїсть та на плечі хур-хур.

—Кличте міліцію! Я за свідка буду. Люди добрі! Подивіться, яке варварство! Вбито неповинну курку, і за що?

— Так. Це варварство.

— То клич міліцію протокола писати!

— Ні, не треба... Протоколами зла не зруйнуєш і соціалізму не збудуєш. Цей злочин ще раз переконує мене, щоб я негайно поспішив до раднаркомів, щоб прискорити ухвалу моїх проектів... Бо головне ж тепер — реформа людини, і саме про це проекти я склав... Іду!

— Куме, не йди! Пам'ятаєш, як ще школярами крашанки ми їли у Страсну п'ятницю.

— Зворушили мене, розхвилювали... Та не можу, доню, не можу, куме, зостатися, бо в сто крат дужче зворушений і потрясений я од революції.

— Маласику! Ось я бабку тобі улюблену спекла... Не йди, Маласику! Така вже ж вийшла пуховита, запашна... І зірка, ось глянь, п'ятикутна з озюминок...

— І миска розбилась...

— Не миска, сусідоньки, — це жисть моя розбилася...

— От уже драма! От вже коли виплакатись можна уволю!..

— Черговий секретар РНК? Дзвонить комендатура. Просимо директиви, товаришу, що ж робити з Малахієм Стаканчиком? Та з отим божевільним, що проєкти пише. Третій тиждень ходить, день у день. І нехай би сам, а то ж узявсь других водити. Кого? Та, наприклад, хтось побивсь із жінкою, він того привів, хтось когось налаяв, він обох притяг, п'яний десь мочивсь в провулку, він і того ублагав прийти. Вимагав негайної на них реформи... Слухаю! Так. Так. Так. А як не послухається, то що тоді? (Кинув трубку.) Оце директива!

— Що сказав?

— «Тактовно й обережно порадьте, каже, старому, щоб вернувсь додому. До ОВК написано, щоб було дано йому посаду...» Не поможе бабі й кадило, коли бабу сказило!

— Ти думаєш — він божевільний?

— Коли він не божевільний, то тоді ти або я божевільний, інакше не може бути.

— Ет... просто чудій

— А його проєкти?

— І божевільного мало. Я чув, казали в РНК — просто наколотив чоловічок гороху з капустою, оливи з мухами, намішав Біблії з Марксом, акафіста з «Анти-Дюрінгом»...

— Ну, коли так просто, будь ласка, — тактовно й обережно порадь йому, щоб вернувся додому. Он він іде.

— Сам?

— Просто не сам. Зараз наколотить тобі оливи з мухами — і ти мусиш все це тактовно й обережно з'їсти.

— О люди, люди!..

— Чуєш?.. Починається!

— О люди, люди! — сказав Тарас (до комендантів). І це у столиці! — додам і я.

— Що трапилось, скажіте?

— Що? Перше, — перекажіть од мене привіт на пролетарський Олімп. Більш точно: наркомам і голові. Шановні соціальні батьки! Ждучи на ухвалу моїх проектів (вже третій тиждень), віншую вас з днем мого ангола. Чим розважите мене ви в цей наречений і святий день? Питаюсь, — чим, бо тінь журби української впала і мені на плечі: місяць пропав, пшениця погоріла, хазяйка вигнала з кватирі...

— Пшениця?

— Яка хазяйка?

— При чому ж тут ми?

— За віщо ж нас?..

— (Перебив хтось.) Навіщо нас?..

— (Разом двоє.) Приведено?