|
Мина Мазайло (скорочено)
Микола Куліш
|
Уля навіть од люстра відійшла: — Так? Рина — А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки — мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач. Уля аж сіла: — Та що ти кажеш? — А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставити Мокія, ти розумієш? Мокій про це нічого не зна, розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб тьотя Мотя негайно (гукнула в двері: «Мамо, на хвилинку!..» До Улі) якнайскоріше приїхала, ти розумієш? Розумієш тепер, що в нас у квартирі робиться!
2
Увійшла мати Рина до неї: — Ти написала листа? Мати Уже й одіслала. Рина — Жаль! Я оце подумала: ніхто й не подума, що одного листа мало. Треба телеграму! (Нервово заломила руки, подивилась у люстро, як вийшло). Треба негайно телеграму вдарити! Те-ле-гра-му! Мати теж заломила руки. В люстро: — Навіщо телеграму, коли я вже витратила десять копійок, послала листа? Рина — Ой мамо, яка ти їй-богу!. Та поки там тьотя одержить листа, ти знаєш, що у нас тут статися може? Знаєш?.. (Виразно). Bсe! А ти кажеш — навіщо... Зараз піди й напиши! Мати пішла. Уля — Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють? — А ти думала де? Тільки в загсі! Прізвище, ім'я, по батькові, все життя тепер можна змінити тільки в загсі, розумієш? Ой Улю, ой Улюню! Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти... — Ха-ха! Хіба це поможе? — Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не абихто... Улюню! Золотко! — Ти серйозно? — Серйозно. — Не зможу я цього зробити. — Чого? — Ну, просто не зможу. Хіба я така? — Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом закохаєш. — Це тобі так здасться. — От на! Він мені навіть якось сам казав, що в тебе напрочуд гарні очі. — Серйозно? — Серйозно! Тим гарні, казав, що іноді нагадують два вечірні озерця в степу. Уля в люстро: — Що ти кажеш? — От на! Уля роздумливо, мрійно: — Два вечірні озерця. Рина підкреслено: — Не забувай — у степу. Уля роздумливо, критично: — Два вечірні озерця... Хоч це й поетично, проте... Знаєш, яку партію знайшла собі Оля Семихаткова? — Ну? — Комуніста. Молодий ще, ще двадцяти трьох нема, але стаж надзвичайний! Щоліта відпочиватиме в Криму. А там не два озерця — море. Два моря! Чорне й Каспійське. Крім того, він сам з металістів, мускулатура в нього... Оля каже, як обійме — щось надзвичайне: немов, каже, гарячий удав... А кругом немов тропічний ліс. Температура — сорок. Рина — Отож почни з Мокія, Улько, — практику матимеш, як треба закохувати. Думаєш, Оля Семихаткова ото так зразу й взяла комуніста? Практику мала — з комсомольцями тощо. А наш Мокій теж у комсомолі скоро буде, розумієш? Уля зацікавлено: — Серйозно? — Вже на збори ходить.
3
Увійшла мати. Рина — Написала? Мати — «Курськ, Корєнний ринок, 36, Мотроні Розторгуєвій. Негайно, негайно приїзди. Подробиці листом. Сестра Лина». Я вмисне написала двічі «негайно», щоб вона, як тільки одержить телеграму, так щоб і їхала... Рина — А подробиці листом навіщо? Мати — Як навіщо? Щоб з них наперед довідалась, що ж таке у нас робиться... Рина — Ну, то вона й ждатиме листа. Мати з досади прикусила язика. Тоді: — То я хотіла, щоб не пропали ті десять копійок, що на листа витратила. Рина — Дай я покажу, як писати! (Вголос). «Курськ, Корєнний» — це так, ринок можна викинути, знають і так. (Подумала). «Мрія воскресла. Папа міняє...» Мати — Не папа, а Мина. Телеграма од мене. Рина — Не заважай! Мені ніколи!.. «Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно». (До матері). Розумієш тепер, як треба писати? На, перепиши й одішли! (Мати вийшла, Рина до Улі). Тепер ти розумієш? Жах! Ой, Улюню! Молю тебе, благаю — закохай! Уля схвильовано: — Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний; ще й український. Ну як до його підступитися? З якого боку? — З якого? — Так. — З українського. — Не розумію. Як це? — А так, що тільки з українського. Уля подумала: — Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж іншого боку нема, а ти кажеш: тільки з українського. Він же з усіх боків український. Рина подумала. Раптом: — Ха-ха! Ти дурна! — Серйозно? — Серйозно дурна! А я що тобі кажу? Тільки з українського. Це й означає, що в нього другого боку нема, що він кругом український. Уля розсердилася: — Як так, то й розуміти не хочу! Взагалі! Бо все це дурниці взагалі. Рина побачила — лихо: — Улю! Золотко! Ти не дурна! Уля до люстра: — Не хочу! Не можу! Не знаю, як... — Я покажу, як. Ось я зараз покличу його і покажу, як почати. — Ні, ні! — Побачиш, що зможеш. Ось зараз покличу. Він зразу розсердиться, нахнюпиться, це правда. Та я знаю, як до нього підійти, з якої сторони він одмикається. Дурненька, не бійся! Я тобі дам потайний ключик, я покажу стежечку до його сердечка. — Ні, ні! Я не розумію! не розумію! Тоді Рина натхненно, з викликом: — Не віриш? А хочеш, Улько, і він тебе поведе сьогодні в кіно? Як усяка Уля, Уля — кіноманка: — Ти серйозно? Рина не така, щоб назад. Перехрестилась, немов збираючись у воду пірнути: — От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання, розумієш? Можеш навіть мовчати, тільки підтакни коли, кивни головою, усміхнися. А далі — сама побачиш... (Постукала в двері до брата). Моко, вийди на хвилинку! Чуєш, Моко? Уля ледь чутно, самими рухами: — Рино, не треба! Золотко, не треба! (Побачила, що та не слуха, підбігла до люстра. Очевидно, хотіла зробити очі озерцями. Не вийшло. Вхопилась за серце).
4
Увійшла мати. До Рини голосно й авторитетно: — Тьотя не одержить такої телеграми! Рина — Цс-с... Чого? Мати тихше: — А того, що в ній тринадцять слів, ти розумієш? Треба скоротити.
5
Увійшов Мокій, юнак з чорним висипом під носом і по підборіддю, з мрійними, але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та побачив, що вона не сама: — Ну? Рина зробила знак матері, щоб та негайно вийшла. Мати вийшла. Рина до брата: — Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга — Уля Розсоха. Уля самими губами: — Розсохина. Рина з натиском: — Розсоха. Мокій незграбно подав руку: — Гм... |