|
Мина Мазайло (скорочено)
Микола Куліш
|
Рина — Це він тобі памороки ногами та антропологіями забив... Та він же божевільний, ти розумієш!.. Він просто захворів на всякі оці українські фантазії, а ти й вуха розвісила, ідійотко! Тьотя — Бачите, бачите, він не покохав вас, Улю, як женщину, ну, як людину, нарешті. Він у вас шукає тільки щось українське, він тільки українського хоче... Мазайлиха — Ви йому потрібна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тільки на те, щоб робити на вас україні-за-а-цію... Тьотя Мотя — Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной. (Одійшла). Рина — Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі... Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або — або... Все! Тьотя — Або — або! Мазайлиха — Або — або! Пішли. Тьотя, побачивши, що Уля увійшла до Мокія в кімнату, вернулась. Підбігла до люстра, виглянулася, тоді піднялася і почала крадькома вимірювати свої ноги (чверткою на пальцях). Рина вигулькнула з дверей: — Тьотю! Тьотя зашарілася: — Я зараз. Це у мене підв'язка спала... Пішла до Рини. Причинила двері.
3
Увійшли Мокій і Уля. Мокій узяв Улю за руку: — Дуже радий, Улю, що навідали мене у моїй Холодногорській пущі. От! Дуже! А я, знаєте, вчора, з нашого побачення прийшовши, довго ще не спав... І знаєте... Якось попалась під руку збірка поезій. Набрів, між іншим, на прекрасний примітив. Ось:
Правда, чудесно звучить, Улю? Уля — Я їду жити до тітки... В Одесу, Моко. Мокій приголомшений: — Як це... до тітки в Одесу?! Уля — Так... в Одесу, до тітки... жити... Мокій глухо: — Серйозно? Уля — Серйозно... Заставляють... Мокій — Хто? Уля — Різні тьо... обставини, нєпрєодолімиє прєпятствія... Мокій — По-українському — непоборні перешкоди кажуть. Уля з натиском: — Так... з одного боку, непоборні, з другого — нєпрєодолімиє перешкоди. Мокій — Як же це так!.. Раптом до тітки жити, та ще й в Одесу... (По паузі). Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, анікогісінько нема. З-за дверей почулось понукальне шипіння: ну-с-с... нуш-ш... Уля щиро з болем: — Моко!.. А ви б могли зробити... щось, щоб я зосталася? Мокій — Щось? Що саме, Улю?... Що?.. Уля — Що?.. Прощайте!.. З-за дверей проповзло шипіння. Мокій глухо: — Улю!.. Можна вас хоч тепер... поцілувати? Уля — Аж тепер!.. Ах ви ж... (Крізь сльози). Як по-українському — разіня, недогадлівий... Мокій — Ну, недомека... Уля — Поцілуйте ж, недомеко милий... Мокій незграбно, але палко й міцно поцілував Улю. Тоді зворушено: — Скажіть, Улю... Що мені треба зробити, щоб ви зосталися? Що?.. Я все зроблю! Все! Уля — Що?.. (Нависла мертва тиша. Улі прорізалась коло губ перша зморшка гострої печалі). Ні! Прощайте!.. Похилившись, рвучко пішла. Услід їй гадючками поповзло шипіння, свистіння. Мокій, щоб не заплакати, побіг до себе в кімнату.
4
Ускочили прожогом тьотя, Рина і Мазайлиха. Тьотя до Рини: — Біжи, Ринко!.. Скажи йому хоч ти, що треба йому зробити... Рина була кинулась, але вернулась: — Скажіть краще ви, тьотю... І тьотя кинулась була, але теж стала, махнула рукою: — Маланхольная ідійотка!.. А який момент був, Рино! Який момент! Такого моменту вже не буде. Мазайлиха заплакала.
5
Ускочив напіводягнений Мазайло з газетою в руках: — Серце!.. Води!.. Є публікація!.. Ось!.. Всі разом — Де? — Невже, папо? — Господи! Мазайло — Ось!.. (Істерично). Обережно, не порвіть! Ось... Ось... Харківський окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу... Не можу, ви розумієте... В очах райдуги, метелики, луки... Пахнєт сеном над лукамі!.. Тьотя взяла у Мазайла газету: — Дайте я прочитаю... Мазайло — Обережніше, не помніть! Не помніть! Тьотя урочисто: — Харківський окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу законів про родинну опіку та шлюб оголошує: громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін. (До Рини). А що, не казала я, що прізвище сьогодні буде опубліковане! Не казала!.. Пєснєй душу вєсєля... Рина — Тьотю, яка ж радість!.. Баби з к-рап-лями рядами... Мазайлиха — Ходят, сєно шевєля... (Засміялась, заплакала).
6
Увійшов дядько Тарас: — Цікаве що в газеті, чи як? (На нього ніхто не звернув уваги). Мазайло до тьоті: — І з'явіть ви собі, як я зразу одшукав... Не читаючи газети, одшукав. Якось зразу вийшло, і знаєте через що? Серце!.. Кажуть, пишуть — серце орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це орган, що перш за все передчуває і вгадує. Ще за газету не взявся, а воно вже тьох — є публікація! Ще не взявся читати (узявся руками за серце, немов стиснув йому руку), як ти, моє ненаглядне, любе серце, вже тьохнуло: дивися на останній сторінці знизу!.. (Стиснув ще міцніш). Спасибі! Спасибі за віщування! Спасибі!.. Там сухоє убірають мужичкі є-во кру-ком... Дядько Тарас — Гм... Невже таки опубліковано! Га? Знов ніхто на дядька уваги. Мазайлиха — Така радість, що я вже не знаю, що нам далі й робити!.. На воз віламі кідають... Рина — Що?.. На підставі публікації голосно сказати: однині я Рина Мазєніна! Мазайлиха — Лина Мазєніна! Мазайло — Мина Мазєнін!.. Боже!.. Воз растьот, растьот, как дом... |