|
Мина Мазайло (скорочено)
Микола Куліш
|
Дядько Тарас нарешті очувся, аж захлинувся: — Тарас Бульба? Бульба Тарас? Остап? Андрій? Га? Тьотя — Що? Дядько Тарас — Говорили по-московському? Тьотя холодно: — Що з вами? Дядько Тарас — По-московському, га? Тьотя — А ви думали по-вашому, по-хохлацькому? Дядько Тарас — Тарас Бульба?.. Ніколи в світі! Тільки по-вкраїнському! Чуєте? виключно по-вкраїнському... Тьотя Мотя — Єтого нє может бить! — Га? — Єтого нє может бить! — Доводи? — Доводи? Будь ласка, — доводи. Да єтого нє может бить, потому што єтого нє может бить нікада.
[У дискусії з дядьком Тарасом — історичним українцем, комсомольцями, які ратують, щоб у великої всесвітньої трудової комуни прізвищ взагалі не було — лише нумери, Мотрона Розторгуєва переконана, що нічого вартого уваги по-українськи не може бути: ні в мистецтві, ні в повсякденному житті. Мокій і дядько Тарас не в змозі переконати Мину Марковича не міняти прізвища. Мокій пропонує — «Мазайло-Квач», дядько Тарас — «Зайломаз», дружина Мини Марковича — «де Мазе», Баронова-Козино — «Рамзес» і, нарешті, Рина знаходить — «Мазєнін»]
Тьотя — Прекрасно! Геніально! Мазєнін... Вам до вподоби, Мино, Мазєнін? Мазайло зворушено, аж задихнувся: — Дєті мої! Баронова поправила: — Деці мої... Мазайло — Дєці мої! Я б ваші прізвища всі забрав би на себе і носив. Проте можна тільки одне носити, і мені здається Мазєнін найкраще. Тьотя і вся її партія крикнули — ура!
Завіса
ЧЕТВЕРТА ДІЯ
1
Четвертого дня прибігла Уля. Зворушена. Весела: — Я його прикохала, і знаєш чим, Рино? Знаєш? Рина — Ну, Улюню, золотко? Ну? Уля — Учора ввечері пішли ми в сквер... Ні, постривай, не так... Пам'ятаєш, я тобі розповіла... (Спинилась). Мока вдома? Рина кивнула головою: — До бібліотеки збирався йти... Уля радісно: — Невже! (Пальчиком). От!.. (Хвилюючись, але тихше). Пам'ятаєш? Я тобі розповіла... як я вперше вела його через сквер і він сказав уривок із вірша. Я покрию свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв... Рина — Пам ятаю! Ну? Уля — Ото і запали мені в душу ті слова. Ото і спитала якось, чи не зна він усього вірша. Ні, каже, Улю, ці слова у Грінченка, а де цілий вірш, то вже місяць шукаю і ніяк не можу знайти. Я й подумала а що, як я знайду? І от уяви собі. Купила Грінченкового словника, одшукала слова аж у другому томі, Рино, аж на сторінці 647-й. Дивлюсь, під ними примітка: Чуб., римське п'ять, 46. Кого тільки не питала, де тільки не була, не знають, що воно таке. Нарешті в одного іновця — квартири нема, так він по бібліотеках гріється, — дізналася: Чубинського, том п'ятий, сторінка сорок шоста. У публічній насилу знайшли. Додому не дають, дак я в бібліотеці вичитала, Рино... і от учора ввечері у сквері я стала перед Мокою та:
— Ти розумієш?
— Розумієш?
Публічна бібліотека, кажу, Моко, номер книжки 18749, том п'ятий. Боже, Рино, якби ти побачила... Затремтів увесь, запалав... Рина радісно: «Затремтів!». Стиснув мені руки, в очі дивився: «Улю, — каже, — Улю...» Рина: «Улю, — каже, — Улю!» Давайте разом... Рина аж пригорнула Улю: «Давайте разом!» читати. Рина одскочила злісно: — Ха-ха-ха. Уля — Давайте разом жити... Рина перестала: — Ну? Уля — Бо мені, каже, без вас, Улю, одному трудно... Не можна... Не проживу... Рина — Так і сказав? Уля — Точнісінько так, а в самого аж сльози забриніли! У Рини виблиснув новий план. — Так! Прекрасно... (До Улі). Сьогодні, Улько, ти їдеш до своєї тітки... Розумієш? Уля здивовано: — До якої тітки? Чого?.. У мене жодної тітки нема. Рина — Сьогодні, зараз ти кажеш Мокієві, що їдеш жити до тітки в Одесу, розумієш? І тільки тоді, коли він погодиться змінити своє прізвище на Мазєніна, ти не їдеш, зостаєшся і ходиш до нас, розумієш тепер? Уля — Рино! Рина — Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе... Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути до нас, інакше, Улько ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої квартири! Уля — Я не зможу, Ринусю! Він же українець... Рина — Улько! Ти мусиш! Уля — Не можу! Я... я сама вже українка... У Рини трохи не вискочили очі.
2
Як не вскочать тьотя Мотя й Мазайлиха. Очі рогом: — Що? Що-о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви! Рина — Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила. Уля — Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі українські, ноги українські, все, все. Тьотя Мотя й Мазайлиха — Ноги? — Но-ги? Рина — До чого ж тут ноги, ідійотко? Уля — А до того, що в антропології про це пишеться, що українці здебільшого довгоногі, і що нема гірш, як коротконогі жінки, — в антропології сказано, от... (Взявшись рукою за талію, гордо витягла ногу. Рина і тьотя бликнули на свої). |