|
Мина Мазайло (скорочено)
Микола Куліш
|
Рина — Hi! Уля боязко підійшла до Мокієвих дверей. Постояла. І таки пішла. Рина до люстра: — Ху! Слава Богу.
6
Увійшла мати. Рина — Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала? Мати — Вже й одіслала. Домаху попросила, щоб віднесла. Тільки я скоротила... Рина — Як же ти скоротила? Мати — Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: «Курськ, Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди». Все... Рина — Ха-ха! Та тьотя ніколи не одержить такої телеграми! Мати — Не вигадуй дурниць! Це тобі досадно за тринадцять? Рина — Та кому телеграма? Корєнному ринкові? Мати — Тьоті ж: Корєнний, 36. Катастро... Прикусила язика, аж позеленіла. Тоді: — Ну що ж тут такого? На Корєнному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьоті Моті. Рина за копію: — Ослице! Дай я допишу! Мати вирвала назад: — Я сама! Рина — Дай, кажу! Мати — Я сама, кажу! Знову задзвонив дзвоник. Тепер уже мати вискочила в коридор. Повернулась бліда, ще більш схвильована: — Папа прийшов...
7
Ускочив Мазайло. Подивився гарячими, натхненними очима: — Дайте води! (Випив води. Помацав серце). Думав, не переживе... Мазайлиха і Рина — Ну? — Не міняють? Мазайло — По радіо читають, в анатоміях пишуть: серце — орган, що гонить кров, орган кровогону. Нічого подібного! Серце — це перш за все орган, що передчува і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі. Серйозно кажу! Мазайлиха та дочка й собі за серце: — Поміняли? — Не міняють? Мазайло — Ще як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться. На зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки прізвище, всю Україну змінив би? А що, як і такий, що що йому, до твого прізвища — до себе він байдужий під час служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не поміча? А що, як такий, думалось, що почне з діда-прадіда? А що, як не той, і не другий, і не третій?.. А що, як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже тоді передчуло. Там сидів... (Випив води). Од усіх вищезгаданих середній. Мазайлиха — Которий же? — Середній од усіх, кажу! Арихметично середній, по-моєму. Увійшов... Рина — Хто? Мазайло —Я! Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: «Вам чого?» Я до нього — і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на пожар, бев-бев-бев... і десь, немов як справді пожар, зайнялося. Палахкотить... Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і знов: «Вам чого?» — арихметичним голосом. Як чого? Як чого? — заскакало огненно в голові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті — Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! А він знову: «Вам чого? — питаю». Мазайлиха — Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав? Рина — І тепер сміються, регочуть — Мокрина Мазайло, не сказав? Мазайло — Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А вийшло так, що я став перед ним і мовчав. Мені заціпило... Мазайлиха — Було б голкою вколотися. Мазайло — Хтось одвів мене до дверей. Все — як у тумані. Не знаю де я, чого прийшов. Серця вже не чую. І раптом воно тьох! — перед очима якесь писане оповіщення... Немов не я, немов хтось інший за мене чита — (серце!). Список осіб, що міняють своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича — читаю: Засядь-Вовк на Волкова, читаю. Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де я і чого прийшов, повернувся назад, питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна змінити своє прізвище і як? І чую арихметичний, щодалі симпатичніший: «Можна!» Отак і отак... Ура! — крикнуло серце. Рина радісно і разом погрозливо: — Цс-с-с. (Показала на двері, де Мокій). Мазайло натхненно, але тихіш: — Вра! Вдарило, задзвонило, як на Великдень... (Поцілував жінку). Отак! (Дочку). Отак (знов жінку) і отак! Мазайлиха, мало не плачучи з радості: — Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке? Рина — Було б попросити і нам Алмазова... Мазайло, немов диригуючи над якимсь невидимим хором: — Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби. Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки: — Сіренєв! Сіренський! — Розов! Де Розе! — Тюльпанов! — Фон Лілієн! Мазайло, диригуючи: — Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! (По паузі, погладивши серце). Думав, не переживе. Мазайлиха — З Мокієм що робити, Минасю? Він же і слухати не захоче... Мазайло раптом перестав диригувати. Потемнів: — Він ще не знає? Мазайлиха — Ні! Мазайло з радісним гнівом: — Заставлю! Виб'ю з голови дур український! А як ні — то через труп переступлю. Через труп!.. До речі, де він? Покличте його! Покличте негайно! (Гукнув). Мокію! Чуєш? Гей, ти! Дочка спинила: — Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш? Мазайло — Тепер не боюсь! Не боюсь! Бо тричі звертавсь я до загсу, тричі, тричі допитував... Аж нічого він не може вдіяти. Маю повне, необмежене право змінити не то що своє прізвище — по батькові й дідове ім'я й прізвище. Чула?.. Та після цього... Мокію! Дочка — Ти, здається, маєш знайти собі вчительку? Мазайло — Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію... Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова... Прізвище Баронова-Козино. Мазайлиха — Яка краса! Дочка до батька: — І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить під час лекції демонстрації, скандалу? Мазайло — Уб'ю! Мазайлиха — Минасю, яка грубість! Мазайло — Ну, вигоню з дому! |