|
Мина Мазайло (скорочено)
Микола Куліш
|
Увійшов дядько Тарас: — Та який же дурень!.. (Побачив, як обнялися тьотя, Мазайло, Мазайлиха, Рина). Так... Як був собі до революції у нас підрядчик один земський та будував він земству школи, лікарні, дороги. Ну, а собі за це — будинки. Хоч і крав, дак міцно ж будував, не те, що тепер для житлокоопів будують. Та не про це я хотів сказати. Як прийшла революція, то націоналізували його будинки. То він, через п'ять років із тюрми вийшовши, пішов просто до виконкому. Прийшов, двері прочинив та й пита: я ще вам не потрібний? Ні, кажуть... Ну, то я послі прийду... Так оце і я тепер спитаю (сумно-лукаво) — я вам ще не потрібний? Тьотя Мотя — Ні!.. (До Мазайлів). Ходімо, я ж покажу газету, мої милі. Ви не впізнаєте її!.. Дядько Тарас услід: — Ну, то я послі прийду. Тьотя Мотя — Ба ні!.. Ви нам потрібний! Будь ласка, одчиніть двері, як хто прийде до нас поздоровити Мину Марковича... Будь ласка! (Пішли). Дядько Тарас од образи не зна, що робити. Постукав до Мокія: — Тобі я ще не потрібний?
13
Виглянув Мокій: — Як комсомольцю кадило, так ви мені потрібні. Тоді дядько Тарас у люстро: — А собі ти ще потрібний? (Подивився і почав сам себе в люстро лаяти). П'ять на п'ять, га! Ні, таки ти дурень, Тарасе! Бельбас! Бевзь! Недотепа! Кеп! Йолоп! Глупак! Телепень! Дурко! Дуропляс! Дурноверх! Дурепенко! Дурба! Дурило! Дурбас! Дурундас! Задзвонив у сінях дзвоник. Дядько пождав, чи не вийде хто одчинити двері. Тоді: — Гаразд! Я одчиню, будь ласка, але ж і зачиню за вами, і в першу чергу за тобою, радянський українцю. Ох і зачиню ж!.. Пішов, одчинив і ще в сінях: — Ага-а!
14
Увійшла Баронова-Козино з букетом квіток. Побачивши, що в кімнаті нікого нема, занервувалася. Дядько Тарас — Так. Виходить, це я вам одчинив двері? Баронова-Козино — Так... Дядько Тарас з прихованою погрозою в голосі: — Гм... Підождіть. Баронова-Козино — Вибачте, тобто — мерсі... Скажіть, будь ласка, чи вдома Мазєніни? Дядько Тарас — Гм... Зайломази, ви хотіли спитати. У Баронової-Козино закалатало серце. Пальцями до вух: — Вибачте, ви ще, мабуть, не читали — в сьогоднішній газеті є публікація... Дядько Тарас — А в завтрашній буде моє спростовання: тільки Зайломази! Чуєте? Зайломази! Як це так: раз, два, три — і вже Мазєніни, га! Та ви знаєте, як це за старого режиму робилося, га? Знаєте, що тоді потрібно було, щоб змінити прізвище, — цілі роки і найвищий царський дозвіл, га? Знаєте, наприклад, як міняв у нас, і це, між іншим, історичний факт, своє прізвище секретар одної земської повітової управи, Каленик Митрофанович Гімненко? Баронова-Козино, ойкнувши, сіла. Це ж не те, що, припустімо, Непийпиво або Тягнирядно якесь, а справді трагічне прізвище. Знаєте, що за великі гроші виправив він його на Говненка, Баронова-Козино тихо знепритомніла. а далі, ну ніяк не можна. Та знаєте, що тільки по трьох роках клопотання, тільки сам цар Олександр Третій соїзволив змінити Говненка на Вороненка, га?! (Помітив, що Баронова-Козино знепритомніла). Ага-а!.. Це тільки од такого, вибачте, маловажного історичного факту обморок узяв, а якби я навів вам сотні, тисячі зовсім не таких, а справді трагічних історичних подій і фактів. Га? Га, питаюся! (По паузі). Що ж тепер мені ще зробити? (Побачив на люстрі газету). Хіба газету почитати! Ну й що ж! (Сів читати). З горя козак «Вісті» читає, бо своїх немає. (Прочитав дещо, заплющив очі). Отак тільки їх і можна читати: як читаєш — закуняєш, прокуняєш — знов читаєш, свого віку козацького доживаєш... (Подивився ще в газету і раптом). Ха-ха-ха! Іона, ще й Вочревісущий! Люблю зладєя! Баронова-Козино очулася: — Ви ще й смієтесь! Ви ще й глузуєте! Дядько Тарас — Де ж пак! Читаєш фельєтона — зовсім не смішно й не дотепно, ну, а вже як дочитаєшся до підпису, не можна вдержатись. Ха-ха-ха! Іона, ще й Вочревісущий. Баронова-Козино встала: — Будь ласка, але од цього прізвища я вже не впаду. Це прізвище, навпаки, очуло мене і на ноги підвело... Підійшла до другої кімнати, та в цей момент...
15
Широко, навстіж розчинилися двері — од старих Мазайлів і од Мокія. Разом увійшли: Мазайло в чорному сюртуці, тьотя Мотя з газетним аркушем, заведеним у рямці під скло, Мазайлиха, Рина з букетом з одного, самотній Мокій — з другого боку. Заграла музика, і почався балет. Баронова-Козино поздоровила Мазайла, тьотю Мотю, Рину, Мазайлиху, тоді до Мазайла: — А не забули ще... Пахнет сеном над... Мазайло — Пахнєт сєном над лу-ка-мі... Баронова-Козино — Браво! Браво! Браво! Прекрасно! Мазайло — Гех! Пєсньой душу вєсєля... Баронова-Козино, Мазайло, тьотя, Рина, Мазайлиха разом: — Баби с к-рап-лямі рядамі Ходят, сєно шевєля. Дядько Тарас демонстративно: — Вийшли в поле косарі Косить ранком на зорі, Гей нуте, косарі, Бо не рано почали. Мокій самітно: — Під горою над криницею Горювали брат з сестрицею... Тьотя Мотя прибила на стіну газету в рямцях. Тоді: — Хай живе Мина Маркович Мазєнін! Ура-а! Дядько Тарас — Хай живе Мазайловський! (Нишком). Гетьман Виговський! Мокій — Мазайло-Квач! Тьотя, Мазайло, Мазайлиха, Баронова-Козино, Рина оточили Мокія: — Мазєнін! Мазєнін! |