|
Мина Мазайло (скорочено)
Микола Куліш
|
Дочка — Ой, папо, ой, тільки, папо! Який ти... Та краще до публікації помовчати. З'яви собі: ти вибираєш прізвище — Мокій нічого про це не зна, розумієш? Ти береш лекції «правильних проізношеній» — Мокій не зна, розумієш? Тим часом я і мама скликаємо родичів на сімейну раду — Мокій не зна... Мазайлиха — Сестру мою Мотю з Курська. Дочка — Можна буде ще дядька Тараса з Києва. Мазайлиха жахнулася: — Тараса Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався?! Там такий, що в нього кури по-українському говорять. Дочка — Без дядька Тараса! Тьотя і ми натиснемо на Мокія, розумієш, папо? Мати — Та Мотя одна на нього подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як вона вміє взагалі? Дочка — Крім того, ще один план є на Мокія вплинути... Не віриш? А хочеш, папо, і він за тиждень-два кине свої українські мрії? От давай! Тільки ти мовчок. Розумієш? Жінка нервово: — Мино! Дочка — Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на тиждень, папочко! Жінка погрозливо: — Мин-но! Дочка, поцілувавши батька: — Пане Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанов! Ну? Мазайло — Ну, гаразд. На тиждень... (В люстро). Все одно я скоро скажу... Прощай, Мазайло! Здрастуй...
8
В цей момент підвищений, радісний голос Мокіїв: — ...Мазайло-Квач, наприклад. Вирвався з рипом дверей. Мокій вийшов з Улею. Не помітивши навіть батька, переконував далі, агітував Улю: — Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Аренський, Ленський, Юрій Милославський... Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні... Рубенсівські — от! Убийвовк, наприклад, Стокоз, Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як українські: Вассерман — вода-чоловік, Вольф — вовк. А французькі: Лекок — півень. Уля обернулася до Рини: — Ми йдемо в кіно!
ДРУГА ДІЯ
1
Два дні згодом Рина допитувала в Улі (перед люстром): — Ну, як же ти не знаєш, ой, Улю. Ти ж з ним в кіно ходила? — Вчора і завчора. — Зельтерську воду пила з ним, ти кажеш? — Навіть із сиропом... — Печення він тобі купував? — Аж п'ять, Рино! — До самого дому провів? — До воріт. Ще й постояв трохи. — І ти не знаєш, як він, — закохався чи?.. В Улі аж рум'янець спахнув. Перебила Рину рухом-словом: — Стривай, Ринко! Рина вичікувальним голосом: — Ну? — Стривай, я скажу... Як пили ми після кіно воду, я на нього глянула, отак... Він на мене — отак. Сказав, що по-українському «зрачки» «чоловічками» звуться. — Ну? — Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а він — хоч би тобі що. Тільки спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братів? Там, каже, є такі слова: «свої білі ніжки на сире коріння, на біле каміння спотикає». От, каже, де збереглася українська мова. — Ну? — Тоді, як повела я його через сквер (це той, де, знаєш, завжди сидять і цілуються), він сказав: як-то прекрасно оповіла українська мова кохання: я покрию, каже, свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв, пташки не склювали... — Ну? — А як вела його повз тих, що, знаєш, уже лежали, він сказав, як українська мова до того ще й дуже економна та стисла: одна рука в голівоньку, каже, а друга — обняти... — Ну? — А біля воріт, як уже розставатися, сказав він мені: ваше прізвище Розсоха — знаєте, що таке «розсоха»? Показав на небо — он Чумацький Шлях, каже, в розсохах є чотири зірки — то криниця, далі три зірки — то дівка пішла з відрами, в розсохах, каже... А тоді подивився мені в очі глибоко-глибоко... — Ну? Ну? Уля зітхнула: — Попрощався і пішов... Ти не скажеш, Рино, як він — чи хоч трохи закохався, чи... Рина — Та я тебе про це питаю, Улько, тебе... Ой, яка ж ти дурна, розумієш? Уля — Коли я дурна, а ти розумна, то скажи мені, що б ти сказала, коли б ти була я, а я — ти, себто, коли б він тебе отак проводжав? — Що я б сказала? — Так. — Коли б я була ти, а ти — я? — Так. Рина осіклась, поморщила лоба. А Уля як Уля — зраділа: — Ага! Ага!.. І ти б не знала, що сказати, Рино! Рина — Ну да ж! Бо коли б я була ти, то теж була б дурна. Уля образилась: — Як так, то тебе більше не питатиму, і ти мене не питай... Рина — Улюню, ти не дурна! Золотко, не сердься... Бо й я не знаю... Тільки знаєш що? Мені здається... Уля — Ну? Рина — Він, кажеш, заглянув тобі в вічі, як пили зельтерську? — Так. — І біля воріт, як розставались? — Глибоко заглянув... — Мені здається, що він закохався. Уля в люстро: — Що ти кажеш, Рино? Рина — От на! Принаймні закохується. Тільки ти, Бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо... Ну зроби так, Улю, ну що тобі стоїть? Уля — І зробила б, може, та коли ж він чудний такий. Ну чим ти на нього вдієш? Коли навпаки — він на тебе словами отими тощо... аж пахне. Рина — Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою... Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слухатимеш, моєї поради. Так, Улюню, так? Уля випнулась уся. Зітхнула. Мовчки поцілувала Рину. Рина — Так!.. Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? За новою модою. До того ж вони й на колір кращі — якісь манливі, теплі... Чудесно! Уля перед люстром: — Що ти кажеш? Рина — Чудесно, кажу, і кличу Мокія... Уля, звичайно, за серце, до люстра: — Рино, хвилинку!.. Та Рина вже без уваги на те. Пішла, покликала Мокія: «Моко! Тебе на хвилинку просить Уля...» Сама вийшла.
2
Увійшов Мокій. Певно, читав, бо з книжкою, олівцем і сантиметр у руках: — Гм... це ви? Уля — Я... по книжку... А ви думали хто? Мокій — Думав, що це... ви. В Улі забриніло в грудях: — Серйозно?.. А я по книжку до вас. — По яку? |