|
Мина Мазайло (скорочено)
Микола Куліш
|
Уля розтанула: — Що ви кажете? А сама непомітно в люстро. Мокій — Ще не ймете віри? Так ось! Брахікефальності пересічний індекс, себто короткоголовість, у поляків 82,1, у росіян — 82,3, в українців 83,2, у білорусів — 85,1... (Обміряв Улі голову). У мене, міряв, 83,5, у вас — 83,1 — український індекс. Уля серйозно: — Серйозно? Мокій — Науково-серйозно. (З книжки). Разом з тим, що стрункі та широкоплечі, вони ще груднисті. Пересічний обсяг в грудях, як на довжину тіла — 55,04, у росіян 55,18, у білорусів... Уля — А скільки у мене? Мокій взявся міряти: — У вас... Гм... (Доторкнувся до грудей). Вибачте... У вас тут теж український індекс... Уля вдячно заглянула в книжку: — Скажіть, а про родимки тут пишеться! У мене ось родимка на шиї... і ще одна є... Мокій — Не дочитав ще... Прізвище українське, індекси українські, очі, рот, стан, все чисто українське. Тепер ви вірите, Улю? Уля — Вірю. Мокій — Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю! Уля тихо: — Українізуйте, Моко. Мокій, узявши Улю за руку: — Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете... Що там українкою. Ви станете... більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас, от... (Безпорадно замахав руками). Над мовою нашою бринять тепер такі червоні надії, як прапори, як майові світанки. З чудесної гори СРСР її далеко буде чути. По всіх світах буде чути!.. Та от я прочитаю вам зразок народної пісні. Ви ще не чули такої... Уля — Серйозно?
5
Увійшла Мазайлиха з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках. Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла.
6
Мазайло увів Баронову-Козино. Зачинив Мокієві двері. Тоді до Баронової: — Навіть мух я наказав вибити електричною мухобійкою власного винаходу, щоб навіть мухи нам не заважали. Починайте, будь ласка! Баронова-Козино захвилювалась: — Починати?.. Ах, Боже мій, — починати... Може, ви почнете? Мазайло теж захвилювався: — Ні! Ні! Я тепер не можу, ви — моя вчителька. Починайте ви! Баронова-Козино ще гірш захвилювалась: — За десять років я так одвикла од цього діла, що... Я вся хвилююсь і не можу почати. Не можу! Ах, Боже мій, ну, як його почати, як?.. Мені, старій гімназіяльній вчительці... Мазайло захвилювався: — Починайте так, як ви починали колись, молодою... У хлопчачій чи в дівочій гімназії працювали? Баронова-Козино — В дівочій, відомства імператриці Марії Теодоровни. Боже мій! Тоді ми всі починали молитвою. Пам'ятаєте молитву перед навчанням? Мазайло — Молитву?.. Стривайте! Так-так! У нас в городському вчилищі молитву співали... Так-так, всі хором. А хто спізнявся, той після лекції ще дві години в класі сидів — «без обєда» називалось... Баронова-Козино — І в нас у гімназії співали. Прекрасно співали. Пам'ятаю слова... Мокій, прочинивши двері, заляскав електричною мухобійкою. Баронова-Козино — Ах, Боже мій! Невже забула? За десять років. Не може бути... Молитва перед навчанням... Невже забула? Мазайло — Молитва перед навчанням. Невже забув?.. Ах, Господи!.. Преблагій Господі!.. Баронова-Козино згадала. Очі засяяли, голос сам заспівав: — Преблагій Господі, нізпошлі нам благодать... Мазайло, зрадівши, що згадалось, підхопив на весь голос: — ...Духа Твоего свято-о... Баронова-Козино крізь сльози, з просміхом у голосі поправила: — Святаго... Мокій, причинивши двері, засвистів. Проте Баронова і Мазайло доспівали разом: — ...дарствующего і укрепляющего наші душевниє сі-і-ли... даби внімая пре-по-да-ва-є-мо-му уче-е-нію, возрослі ми Тєбє, нашому Создателю, во сла-а-ву, родітєлям же нашім на утєшеніє, церкві і отєчеству на по-о-льзу. Баронова-Козино на такий голос, як колись казали в класі після молитви: — Садітесь! Мазайло сів. Баронова-Козино утерла сльози: — Як вам здається, чи не заспівають ще цієї молитви по школах? Мазайло сумно: — Навряд. Баронова-Козино, розгорнувши стару читанку: — А я ще пожду. Жду! Жду-у! (На такий голос, як колись учила). Розгорніть, будь ласка, книжку на сторінці сорок сьомій... (Дала Мазайлові книжку і методично ждала, поки він шукав сорок сьому сторінку). Знайшли сторінку сорок сьому? Мазайло глухуватим, як колись у школі, голосом: — Знайшли. Баронова-Козино — Читайте вірш «Сенокос». Читайте голосно, виразно, вимовляючи кожне слово. Мазайло, обсмикуючись, як колись обсмикувався в школі перед тим, як здавати урок, голосно й виразно: — Пахнєт сєном над лугами... Баронова-Козино трошки захвилювалась: — Прононс! Прононс! Не над лу-гами, а над луґамі. Не га, а ґа... Мазайло — Над лу-гами... — Над луґа-ґа! — Над луга-га! — Ґа! — Га! Баронова-Козино аж вух своїх торкнулася пальцем: — Ах, Боже мій! Та в руській мові звука «г» майже немає, а є «ґ». Звук «г» трапляється лише в слові «Бог», та й то вимовляється... Мазайло раптом у розпач вдався: — Знаю! Оце саме «ге» і є моє лихо віковічне. Прокляття, якесь каїнове тавро, що по ньому мене впізнаватимуть навіть тоді, коли я возговорю не те що чистою руською, а небесною, ангельською мовою. Баронова-Козино — Не хвилюйтесь, милий! В одчай не вдавайтесь! Мазайло — О, як не хвилюватися, як, коли оце саме «ге» увесь вік мене пекло і кар'єру поламало... Я вам скажу... Ще молодим... Губернатора дочь оддаля закохалася мною. Просилася, молилася: познайомте мене, познайомте. Казали: не дворянин, якийсь там регістратор... Познайомте мене, познайомте! Покликали мене туди — як на Аполлона, на мене дивилася. Почувши ж з уст моїх «ге»... «ге» — одвернулась, скривилась. Баронова-Козино — Я її розумію. — А мене? — І вас тепер розумію. Мазайло — О, скільки я вже сам пробував у розмові казати... «кге». Баронова-Козино — «Кге»? |