|
Мина Мазайло (скорочено)
Микола Куліш
|
Рина — На хвильку, Моко. Улі страшенно вподобалося українське слово — бразóлійний, а я не знаю, що воно означає. Яка його тяма? Мокій хмуро, недовірливо: — Бразолійний, ти хочеш сказати? Рина до Улі: — Як, Улю?.. Ах, так! Бразолійний! Бразолійний! Мокій уважніше подивився на Улю. Кахикнув. Тоді глухо: — Бразолійний — темно-синій (До сестри). Більш нічого? (Взявся йти). Рина до Улі: — Бразолійний — темно-синій, розумієш, Улю?! (До брата). Уля каже, що воно звучне таке, свіже — бразолійний. Бразолійний. Мокій до Улі. Стримано: — Ви де чули чи вичитали це слово? Уля розгубилась: — Я?.. Я не зна... Воно мені просто взяло і вподобалось... Рина перехопила: — Улі ще одне подобалось слово... (До Улі). Яке ще тобі подобалося слово? Здається... ну, як? «Бринить» ти казала? Уля — «Бринить». Рина — Що таке «бринить», Моко? Мокій м'якше: — А, «бринить». По-руському — «звучить». Та тільки одним словом «звучить» його перекласти не можна. «Бринить» має... (До сестри, нахмурившись). Стривай! Ти мене колись за це слово вже питала... Рина здивовано: — Я? Мокій суворіше: — Авжеж, питала. Просила, щоб я підлоги за тебе натер, перед тим питала. Рина — Невже питала? Тепер пригадую. (До Улі). Пам'ятаєш, ти вже раз у мене за це слово питала... (До брата). А я у тебе спитала для Улі, та забула. (До Улі). Пам'ятаєш? Уля — Аж двічі! Рина сказала, що ви добре знаєте українську мову, а мені саме тоді вподобалось це слово, і воно мені, не знаю чого, страшенно вподобалось. Спитала у Рини що таке... «звучить»? Рина перебила: — «Бринить»! Отоді я, Моко, й спитала тебе. Ну да ж. Ти ще, пригадую, сказав, що «бринить» — якесь надзвичайне слово... Мокій до Улі: — «Бринить» має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел бринить. Це означає — він високо, ледве видко — бринить. Уля примружила очі. Рина до Улі: — Ти розумієш? Уля кивнула головою. Мокій м'якше: — Можна сказати — аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледве примітний такий, бринить. Рина до Улі: — Ти розумієш? Уля ніжно всміхнулась. Мокій розворушився: — Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чутно пісню... Уля мрійно: — Бринить. Мокій з гумором: — Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче. Уля — А знаєш, Рино? Мені справді вподобалось це слово. Рина — Серйозно? Уля — Серйозно! Рина — Браво! Ти, я бачу, тепер зрозуміла, як і що. (До Мокія). Між іншим, Уля страшенно любить українські кінокартини і написи... каже, що вони якісь... (До Улі). Які, Улю? Уля — Надзвичайні. Рина до Мокія: — Ти розумієш? Мокій — На жаль, гарних українських кінокартин дуже мало... Дуже мало! Рина — Оце ж вона й прийшла спитати, про оце ж і просить, щоб я з нею пішла сьогодні в кіно. А мені ніколи, розумієш?.. Мокій — Гм... бачиш, мені треба сьогодні ввечері на комсомольські збори... На жаль, не можу, бо треба на комсомольські збори... Я пішов би, та мені треба на збори комсомолу. Рина — Я б сама з нею пішла, та коли ж її цікавить не так картина, як написи до неї: чи чистою укрмовою написано, чи робленою, чи попсованою... (До Улі). Я не знаю, чого тебе це цікавить. Уля здивовано: — Мене?.. Рина — Не однаково — чи чистою, чи робленою?.. Мокій — Авжеж, не однаково! От, наприклад, написи в «Звенигорі» — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову... Рина до Улі: — От хто б тобі розказав, Улю! От хто б відповів на всі твої щодо української мови запитання! Мокій до Улі: — Бачите, мені треба на збори комсомолу... А вас справді цікавить все це? Українська мова і... взагалі? Уля — Взагалі страх як цікавить! Рина — Як стане коло української афіші: читає-читає, думає-думає, чи справжньою мовою написано, чи фальшивою... Я гукаю — Улю! Улю! Мокій до Улі, приязно: — Серйозно? Уля почервоніла: — Серйозно! Мокій — А знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану афішу, вивіску або таблицю — і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші трапляються, як перекручують українську мову... Уля — Серйозно? Мокій — Серйозно перекручують! Серйозно!.. Та ось я вам покажу одну таку афішку — помилуєтесь. (Побіг і вернувся, щоб справити чемність). Вибачте, я зараз... На хвилинку... Такої афішки ви ще... (Побіг). Рина до Улі: — А що?! Ще один захід — і ти, Улько, сьогодні в кіно. Ти тепер розумієш, як з ним треба поводиться? От тільки забула я попередити тебе, що не всяке українське він любить, розумієш? Раз на іменини, думаю, що йому купити, який подарунок? Купила малоросійську сорочку й штани. Так ти знаєш, сокирою порубав. Уля пошепки: — Що ти кажеш? — От на... От що, Улюню! Ти котись зараз просто до нього в кімнату, розумієш? Бо тут він покаже тільки афішу, а там у нього словники, книжки, Хвильові всякі, Тичини. Хоч до вечора розпитуйся, залюбки відповідатиме. Побачиш яку книжку, — і питай. Побачиш там Хвильового і питай, а тоді в кіно. Ну, а там ти вже сама знаєш, як і що. Іди! Дай я тебе перехрещу! Уля до люстра. Від люстра під хрест. Тоді раптом стала: — А що, як не так спитаю? Не попаду на його смак? Рина — Попадеш. Уля — Ну як? Як? Коли мені здається, що «Стоїть гора високая» краще за Тичину. Рина на мить замислилась, потьмарилась. Раптом обличчя її засвітилося: — Прекрасно! Оце і май на увазі: що тобі подобається, те йому не подобається, і навпаки, розумієш? Уля добрала розуму: — А не помилюся? |