|
Мина Мазайло (скорочено)
Микола Куліш
|
Мокій — Прекрасно. Уля зворушено: — Розсіємось цвітами... Будуть люди квіти рвати та нас будуть споминати... (Крізь сльози). Оце, скажуть, та травиця, що брат рідний та... (заплакала) сестриця... Мокій — От вам і маєш... Та чого ви, Улю? Чого? Уля плачучи: — Дуже жалісно. Таке маленьке і яке ж жалісне... Мокій, сякаючись: — Ну, заспокойтесь, Улю, заспокойтесь... Скажіть... п'ятниця... Уля покірливо: — П'ятниця... Баронова-Козино до знервованого й збентеженого вкрай Мазайла: — Ах, Боже мій! Що це таке? Мазайло звівся, як дракон: — Ха-ха-ха! Це по-їхньому зветься українізація! Грякнувши щосили дверима, зачинив їх. Уля здригнулася, скочила, зблідла: — Ой, що це таке? Мокій, схопивши ручку з пером в одну руку: — Ха-ха! Зачиняють двері. Це ж русифікація! Другою мало не зірвав — розчинив знов двері. Став. Важко нависла передгрозова тиша. Мазайло, ледве стримуючись, до Баронової-Козино: — З об'єктивних причин доведеться припинити нашу лекцію, одклавши її на завтра А зараз попрошу вас лише перевірити, чи так я записав (почав і заплутався, бо вся його увага на Мокієві). Замість к — г, замість г — в, п — б... Наприклад... Наприклад... (У нестямі). Бахнуть сєном єво над лувами? Баронова-Козино — Ні! Ні! Не треба! Себто треба не так! Я краще сама запишу вам, сама... (Почала, теж заплуталась). Замість ґ — г, замість к — х, б — п... Ах, Боже мій, п — б... наприклад... (У нестямі). Ґраблями єво на воз віламі кідайтє!.. Тим часом Мокій до Улі: — Завтра, Улю, відбудеться друга наша лекція. При одчинених дверях. А зараз запишіть, будь ласка, запишіть. Замість ґ — г, наприклад (наливаючись гнівом), під горою, над криницею... (У нестямі). У криницю його! У криницю!..
7
Убігли Мати й Рина. Мазайло до Мокія: — Це мене? Мокій до батька: — Тільки тебе. — У криницю? — З новим прізвищем! — З новим прізвищем? — З новим прізвищем! У криницю! Мати до Рини: — Чуєш?.. (Трагічно). Боже мій, почалась катастрофа! Kaтастрофа! Що робити? (Почувши дзвінка в сінях). Підождіть! Стривайте! Хтось прийшов!.. Побігли в розпачі у коридор. Тим часом Мокій до батька: — Ти справді серйозно міняєш наше прізвище? Мазайло — Я справді серйозно міняю наше прізвище. Мокій вдруге: — Ти... наше прізвище міняєш справді, серйозно? Мазайло — Я наше прізвище міняю справді, серйозно. — Наше прізвище? — Наше прізвище. — Ти? — Я. — Мазайло? Мазайло — Я вже не Мазайло. Мокій — Ти вже не Мазайло? Дак хто ж ти тепер? Хто? Мазайло — Я? Я тепер поки що ніхто, але я буду... Рина з дверей голосно, радісно: — Тьотя приїхала! Тьотя Мотя приїхала! Мати назустріч: — Слава Богу! Слава Богуі Спасителька наша приїхала...
8
Рина, мабуть, вже поінформувала тьотю про все, бо в дверях тільки доказувала: — ...А Мока якось довідався, ви розумієте?! І вже почалась катастрофа, ви розумієте, тьотю? Почалася... Тьотя — Я розумію... Я так і знала, але... але дозвольте спитати... Мазайло поцілував тьоті руки: — Пахнєт сєном над лу-камі... Ви розумієте? Сьогодні почав. Сьогодні я сприймав першу лекцію... Як до причастя підходив... І от (на Мокія) він! Він!.. Тьотя поцілувала Мазайла тричі в лоб: — Я розумію. Розумію. Я тільки так і в'являла собі, але... Мазайло показав на Баронову-Козино: — Баронова-Козино. Учителька правільних проізношеній... Тьотя привіталася: — Ах, я так і знала, але... Рина на Улю: — Моя подруга — Уля Розсохина. Тьотя — Ах, розумію, але... Мазайлиха до Мокія: — Моко! Іди ж привітайся з тіткою. Ну? Мокій мовчки привітався. Мати — Отакий, як бачиш, Мотенько! Тьотя — Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться? Аж скрикнула тьотя, та таким голосом, що всі, навіть і Мокій, затривожилися. Мати з переляку перепитала: — А що? Тьотя — І ви отут сидите і не знаєте? Мазайло — Та що таке? Тьотя — Не знаєте, що там робиться? Не знаєте, що там написано? Майже всі разом: — Ні... Тьотя — Не бачили, не читали? «Харків» — написано. Тільки що під'їхали до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків»! Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город? Мазайло — А-а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає. Тьотя до Мокія: — Та-ак?.. Навіщо? Мокій — Ах, тьотю! За нього тільки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь — навіщо? Мазайло — Чули? (До Мокія іронічно). То, може, ти й за наше прізвище візьмешся, щоб виправити? Мокій — Не може, а треба! Діда нашого було прізвище Мазайло-Квач — отож треба додати... Мазайло за серце як навіжений. Мати зойкнула. Баронова-Козино пальцями до вух — здригнула. Тьотя до Мокія: — Моко! Моко! Моко!.. Ти справді за те, щоб був не «Харьков», а «Харків»? Мокій — Так! Тьотя — І ти справді за... (бридливо) за Квача? Баронова-Козино знову пальцями до вух, знов здригнула. Мокій, побачивши все це: — Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів! Баронова-Козино мало не знепритомніла. Мокій вибіг у свою комірку. Тоді всі, крім Улі, до тьоті: — Ну, що тепер з ним робити? Що? — Ах, Боже мій, що? |