Уля трошки розгубилась: — По яку? Взагалі по українську книжку. У Мокія забриніло в грудях: — Серйозно? Дуже приємно. Радію вам, Улю. — Серйозно? — Серйозно. Якої ж вам книжки дати? З поезії? З прози? З наукових, соціально-економічних? — Котру можна буде. — Вибирайте. — Ну, дайте... яку ви хочете. Мокій зворушено: — Та я б хотів, щоб ви всі їх перечитали, Улю! — А це у вас яка? — Це?.. Це книжка з української етнографії та антропології. Уля вже не знала, що далі казати, та: — Серйозно? Мокій — Подивіться. Уля подивилась: — Гарна книжка — в палітурках і, здається, з золотим обрєзом... Мокій — А знаєте, як по-вкраїнському сказати: з золотим обрєзом? — Ану, як? Мокій піднесено: — Книжка з золотими берегами. Правда, прекрасно? — Надзвичайно! — А то іще можна сказати про матерію, що вона з берегами. Фартух дорогий — золоті береги. Уля щиро: — Прекрасно! Мокій зраділо: — Серйозно? Уля цілком щиро: — Надзвичайно! Фартух дорогий, золоті береги... А скажіть, як буде по-вкраїнському «чулки з розовой каемкой»? Отакі, як у мене. Ось... Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась. Мокій того майже не помітив. Ще більш піднесено: — Панчохи з рожевими бережками. Уля — Надзвичайно! Мокій ще більше запалився: — А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати... Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата... Та ось вам на одне слово «говорити» аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти... Вже втрете, дзвонив у сінях дзвоник, коли Мокій та Уля почули. Пішла одчинити Уля.
3
Вернулась і з нею увійшла суха, потерта якась дама в довоєнному вбранні. Дама до Улі: — Я Баронова-Козино. Ваш папа найняв мене показати йому кілька лекцій з правильних проізношеній. Уля — Мій папа? У мене нема папи: він помер. Баронова-Козино — Помер? Ах, Боже мій, яке нещастя! І це так несподівано, раптом... Боже мій. Ще завчора він найняв мене і дуже просив прийти на першу лекцію сьогодні. Уля — Мій папа вже три роки тому як помер... То, мабуть, був не мій папа. Баронова-Козино — Вибачте, я, певно, не туди потрапила, хоча адресу добре запам'ятала. (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора, ...ськая вулиця, № 27, на воротях напис: «У дворі злі собаки», — та собак, казав ваш папа, нема. І справді нема. Квартира Зама... Майза... Ах, Боже мій, чудне таке прізвище... Мокій — Може, Мазайла? Баронова-Козино — Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам'ятовувати прізвища, бо не сьогодні-завтра має змінити його у загсі на інше... Мокій аж потемнів: — Мій папа?.. Прізвище?.. Баронова-Козино — А ви його син?.. Вибачте, не знала. (До Мокія з підлесливим просміхом). Хоч ви похожий на вашого папу. Боже, як похожий... Скажіть — змінили вам прізвище? Папа ваш так турбувався... Воно справді якесь чудне. Либонь, малоросійське? Мокій глухим, здушеним голосом: — Однині... (розкашлявся) у мене папи нема! Баронова-Козино — Як? Ви сказали... Мокій з натиском: — Нема, кажу! Нема!.. Баронова-Козино — Ах, Боже мій! Знов, виходить, я не туди потрапила... Як же так? (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора, ...ськая вулиця, № 27, «У дворі злі собаки», квартира...
4
Увійшов Мазайло. Кинувся до Козино: — Жду вас, жду! Баронова-Козино — Вибачте, вийшло таке непорозуміння. Сказали — вас нема, що ви вмерли... Мазайло показав на двері. Не зводячи очей з Мокія, вклонився ще раз Бароновій: — Так, так... Заходьте. Мокію! Я матиму з мадам Бароновою-Козино ділову розмову. Мені потрібна ця кімната... Баронова-Козино — І я вже була повірила, що ви вмерли... Мазайло до Баронової, але вся його увага на Мокієві: — Дуже приємно... (До Мокія). Розумієш?.. (До Баронової, ще раз вклонившись). Вибачте. Заходьте... Баронова-Козино заспокоєно і задоволено: — Мерсі! Вийшли. Мокій, ввесь час свердливши батька очима, зірвався з місця. Заходив: — Ні! Ні!.. Не дам! Не дозволю! І жодної лекції правильних проізношеній! (Помітив Улю біля люстра і раптом увесь засвітився, сповнився якоюсь ідеєю). Так... Бачите тепер, Улю, який я самотній? Уля — Серйозно? — Серйозно, Улю. Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть. (До дверей). Так ні! Буду на зло, на досаду декламувати українське слово. (До Улі). Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину. (До дверей). Буду співати, кричати під дверима отут, буду танцювати, свистіти!.. (До Улі). Як одлюдник в пустелі, як копійка у старця, як мізинець у каліки, як... Уля захвилювалась: — Серйозно? Мокій — Серйозно! Скоро вже і я скажу за словом поетовим: «Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, ані порадитись. Нема, анікогісінько нема...» А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можна було промовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця... Уля вже никла жалощами: — А як буде у вас подруга, щира й тепла... Навіть гаряча... Мокій — Ах, Улю! Мені вже давно хотілося вам сказати... Уля трепетно: — Що? Мокій — Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку з відрами... Уля — Що? Мокій — Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую! Уля мало не впала, одскочила: — Он ви що! Не хочу! Мокій у наступ: — Улю! Ви ж українка! — Боронь боже! Я не українка! — Українка! — У вас прізвище українське — Розсоха! — Ні! — Та що там прізвище — у вас очі українські, губи, стан!.. Уля, спинившись: — Очі? Мокій переконливо: — Так! Очі, кажу, губи, стан, все українське. Не вірите? Не вірите, Улю? Я вам зараз доведу... Не я, а наука, оця книжка, Улю, антропологія вам доведе, що ви справді українка... (Перегорнувши кілька аркушів, почав вичитувати). Ось: українці здебільшого високого зросту, стрункі... (Глянув на Улю). А ви хіба не струнка? Широкі в плечах (ну, це про мужчин), довгоногі... (До Улі). Нема гірш, як коротконога жінка! (Уля неспокійно подивилася на свої). Ні, у вас українські, Улю... (З книжки). З дуже напігментованою шкірою, себто смугляві, пишноволосі або кучеряві... (Подивився на Улю). А ви не ймете віри. (З книжки). Круглоголові, довгобразі, високо- та широколобі, темноокі, прямоносі, рот помірний, невеликі вуха... (Подивився на Улю). Як про вас писано... |